Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

– Ой, ні, не треба. Я якось і не подумав, що в нашому королівстві зараз, можливо, йде війна.

– Ще не йде… сподіваюся. І взагалі потрібно буде розпитати в найближчому поселенні, як зараз власне справи. Нік, що ж сталося? На нас справді вже напали війська Рахмана?

– Цього я точно не знаю. Мій магічний револьвер був зачарований попередити мене на випадок якогось лиха в королівстві і на ньому нещодавно проступили символи, що позначають війну. Сигнал послав один мій друг, а він брехати про таке не став би.

– Оо, – вигукнув Том. – Серйозна річ. Таке зачарування, мабуть, чималих грошей варте.

– Слухай, мене все більше і більше мучають невиразні сумніви, що ти благородного походження, – саркастично глянула я на Ніка. – Навіть Том, людина з дуже не бідної родини, близька колись до самого принца Ількора, і то різного роду дорогими іграшками не хизується. Ну якщо звичайно не брати до уваги його непробивні обладунки, але все ж...

– Том із багатої родини!? – вголос здивувалася Фумка. Нік взагалі просто вражено мовчав, дивлячись то на мене, то уважно вдивляючись в обличчя Тома.

– Анко, ну навіщо ти так! – мало не схопився за голову останній.

– Богатство не порок, тут нічого соромитись, – посміхнулася я. – Мабуть, ти справді дуже сором’язливий. Та й взагалі, за такого багатія та ще й з вушками, тепер точно будь-яка дівчина вхопиться. – здавалося, Том зараз взагалі втратить орієнтацію у просторі від моїх сумнівних компліментів.

– Кхмм! Друзі, – втрутилася Фумка. – Я звичайно все розумію і рада що ви вирішили побалакати, але як на рахунок того, щоб робити це на шляху до найближчого поселення. Нам треба десь знайти чотирьох коней, а стоячи на місці ми цього не здійснимо.

– Правду кажеш! – погодилася я, і ми рушили дорогою, віддаляючись від гір усе далі і далі.

Але як не дивно, більшу частину шляху ми всі мовчали, лише перекидаючись парочкою слів і періодично зупинялися відпочити, бо кожен ще й ніс свою ношу, тобто сумку. Та й по снігу не дуже й легко йти пішки. Так йшли ми доки не стемніло, після чого нарешті зрозуміли, що йдемо не туди. Бо давно вже мали дістатися хоч кудись.

– І як нам тепер знайти село? – запитав Том, коли вже стало зовсім темно.

– Звичайно ми могли б і тут переночувати, але в нас немає наметів та й багаття розвести нема з чого, – сказала Фума.

Тим часом я вже як усвідомлений представник драконів, починаю думати, як вони. Тільки от сформулювати, щоб усі зрозуміли в мене не зовсім вийшло, мабуть позначається часте спілкування з Ніком подумки.

– Згори знайти! – сказала я.

– Згори? – запитав Нік.

– Що згори? – перепитав Том, і закинув голову, щоб подивитися в небо.

– Ну так, зверху, якщо злетіти! – говорила я загадками.

– То може, тоді ми вже просто полетимо до села? – наполягав Том.

– Я ж сказала, що тут літати небезпечно, – нагадала я, а потім задумалася і поміняла свою думку кардинально. – А може ти і правий! Ми полетимо!

– Що? – здивувався Том, а з ним і Нік.

– Зараз темно, – почала я пояснювати, чому змінила свою думку. – І нас ніхто не побачить. Приземлимося неподалік поселення і підійдемо пішки. Так ніхто нічого не побачить і не запідозрить.

– А може, цього разу ти нас покатаєш? – раптом запитав Нік, підморгнувши мені.

– Ооо ні! Краще так не ризикувати, – «А то ще знову весь одяг порву коли буду перетворюватися, а потім що робити, голяка перед ними хизуватися?», – подумала я. – «Мені досі так і не пояснили як зберігати на собі одяг при перетворенні».

– «Дивовижне видовище було б», – раптом пролунав голос у моїй голові. – «Але насправді там нічого складного. Просто тримаєш у голові наявність одягу і для нього створюється якесь просторове сховище».

– Анко, почекай… То ти що, теж дракон? – здивувалися друзі, адже я їм цього так і не сказала.

– Так є таке! – неохоче зізналася я їм. – «А ти знову мої думки читаєш?», – подумки повернулася я до розмови з Ніком.

– «Випадково! А на рахунок того, що ти сказала, то це досить привабливо. Може, якось перетворишся в дракона, щоб прокатати нас?», – почав він мене підколювати.

– «Не дочекаєшся збоченець!», – відповіла я йому так само подумки. – Ану швидко перетворюйся і полетіли! Я втомилася ще після того як вивела нас з барьеру і хочу виспатися! – скомандувала я вже вголос.

– Гаразд, гаразд, як скажеш! – сказав він, і в одну мить перетворився на крижаного дракона, який велично височів над нами.

– «Все ж таки не скоро ми зможемо звикнути до цього видовища», –думала я.

– Анко, то може, все-таки ти нас повезеш цього разу? – наполягав Том.

– Ось ще чого надумав! Не дочекаєшся! – і недовго думаючи, ми піднялися на дракона і злетіли.

Як я й думала, з висоти одразу було видно найближче поселення і ми одразу рушили до нього. Наблизившись стало зрозуміло, що воно насправді дуже маленьке і чотири коня на продаж ми у цих людей собі точно не знайдемо. Нам довелося почати шукати якесь інше місце і відлетівши трохи далі ми нарешті помітили вдалині ще одні вогні. Це вже виявилося повноцінне місто.