Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

— О, ще й як є, Софіє. І ти це чудово знаєш, — його голос був рівним, але в ньому відчувалася небезпечна гострота. — Відчиняй двері.

— Інакше що?

Дамір хитро посміхнувся, і Софія вже знала, що наступні його слова їй не сподобаються.

— Інакше про твої брудні таємниці дізнаються не тільки твої сусіди, а й усе місто.

Вона відчула, як кров відступає від обличчя.

Софія з силою вчепилася пальцями в край тумби. Її дихання стало уривчастим, а всередині щось похололо.

Він знає. Але як...

Чорт забирай, він усе знає.

Софія не дозволяла собі панікувати. Але зараз, коли Дамір стояв за дверима, коли його голос лунав із динаміка, коли він холоднокровно шантажував її — страх підкрався до неї ближче, ніж будь-коли.

Її вибір був обмеженим.

Або вона відкриє двері.

Або її минуле зруйнує все, що вона так довго будувала.

Софія стояла перед дверима, відчуваючи, як кожна клітина її тіла протестує. Відчинити? Чи просто чекати, поки він піде?

Але він не піде.

Вона зробила глибокий вдих, різко повернула ключ у замку й відчинила двері.

Її вирок дивився на неї темними, холодними очима.

Дамір стояв на порозі, розслаблений, самовпевнений, і все ж у його погляді вирувала буря.

Осуд.

Гидливість.

Прихована хіть.

Від цього змішаного коктейлю емоцій у Софії побігли мурахи по шкірі.

Він мовчки дивився на неї, немовби впивався кожною секундою її приниження.

— Ну що ж, Вольська, — його голос був низьким, небезпечним. — Вітаю. Тепер я знаю, хто ти насправді. Шльондра. Продажна жінка

Софія стиснула пальці в кулак, намагаючись не видати, як сильно тремтять її руки.

— Забирайся.

Дамір посміхнувся.

— Ти ж сама запросила мене всередину, коли відчинила двері.

Він зробив крок уперед.

Софія різко вдихнула, відчуваючи, як її серце гупає десь у горлі.

Перед нею був не просто чоловік. Перед нею стояв її крах.

Дамір навіть не чекав запрошення. Просто пройшов повз Софію, залишивши після себе шлейф чоловічого парфуму та відчуття неминучості.

Він оглянув квартиру — стримано, стильно, дорого. Все ідеально, жодної зайвої деталі. Як і сама Вольська.

Дійшовши до вітальні, він безцеремонно опустився на диван, закинувши ногу на ногу, наче був у себе вдома.

— Ну що, сідай, будемо говорити, — кинув він, жестом вказуючи на місце навпроти.

Софія не ворухнулася. Вона стояла біля входу, стиснувши руки в кулаки. Її домашній халат був недбало зав’язаний на талії, а на голові красувалися бігуді.

Бігуді.

Дамір посміхнувся.

— Готувалася до побачення? — його голос був насичений насмішкою.

Софія зиркнула на нього спідлоба, але промовчала.

— Хоча навряд чи ти колись готувалася. Це ж бізнес, правда? Клієнти платили, а ти виконувала їхні забаганки.

Вона різко вдихнула, а Дамір вперся у неї поглядом.

— О, не треба цих благородних поглядів, Вольська, — його голос став холодним, різким. — Я знаю, ким ти була. Я бачив усе.

Він підняв руку, в якій тримав папку.

— Проститутка.

Він кинув це слово, наче ляпас.

Софія навіть не здригнулася.

— Жінка, яка за гроші лягала під багатих чоловіків. І тепер ця жінка читає мені мораль? — він глузливо пирхнув. — Як тобі, Вольська, жити у двох іпостасях? Удень адвокат, що не терпить брехню, а вночі — дівчина за викликом?

Софія вперла в нього погляд. В її очах був лід.

— Ти закінчив?

— Ще навіть не почав, — Дамір підняв брови, вивчаючи її реакцію. Ніякого страху. Ніякого розкаяння.

Вона зустрічала його осуд не клієнтською посмішкою, не сльозами, а холодною стійкістю.

Але це не допоможе.

Він схилив голову набік, впиваючись у неї поглядом.

— Скажи мені, Софіє, ти коли дивишся на себе в дзеркало, кого бачиш? Адвоката чи все ж таки повію?

Софія не відвела погляду. Не здригнулася. Не спробувала виправдатися.

Навіщо?

Перед нею сидів чоловік, якому було байдуже на правду. У його очах уже був вирок.

Дамір Ковнер.

Він не той, кого можна переконати, не той, кого можна змусити бачити ширше. В його світі все мало бути чітко розкладено по поличках. Адвокатеса-проститутка — ідеальний ярлик для нього.

Тому вона навіть не намагалася щось пояснювати.

— Що тобі потрібно? — спокійно запитала вона.

Дамір підняв брови, ніби трохи здивувавшись, що вона так легко перейшла до суті.

Він відкинувся на спинку дивана, витягаючи руку на спинку.

— Кілька днів тому, коли я ще не знав, що ти поєднуєш дві професії, — його губи розтягнулися в хижій усмішці, — я хотів лише твоєї адвокатської допомоги.

Софія мовчала.

— Але тепер… — він зробив театральну паузу, насолоджуючись моментом, — тепер я не проти трохи розважитися.

Вона не кліпнула.

— Звісно, не безкоштовно, — додав він легким, майже грайливим тоном. — Я знаю, що ти звикла до щедрої винагороди.

Повітря в кімнаті стало густим.

Він чекав на реакцію — на злість, на шок, на хоч якийсь прояв слабкості.

Але Софія лише стиснула губи, трохи схиливши голову набік.

— І за що ж ти хочеш платити?

Дамір посміхнувся.

— За повний комплект послуг, Вольська. За твою юридичну допомогу та все, що ти так професійно робила в минулому.

Він дивився їй прямо в очі.

Очікував, що вона вибухне.

Що вдарить його.

Що прожене геть.

Але Софія просто мовчала.

А в її очах не було ні страху, ні сорому. Лише холодний розрахунок.

І це його дратувало ще більше.

Софія схрестила руки на грудях і дивилася на Даміра так, ніби перед нею сидів не успішний бізнесмен, а вуличний бруд, що випадково потрапив до її квартири.