Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

 Глава 5

Дамір припаркувався біля офісної будівлі, але навіть не вимкнув двигун. Його пальці ритмічно постукували по керму, а в голові крутилася одна думка: Вольська тепер в його руках.

Він набрав її номер. Один гудок. Другий. Третій.

Очікувано — без відповіді.

Ну, звісно. Вже здогадується, що я не залишу її в спокої?

Посміхаючись сам до себе, він вийшов із машини, швидко перетнув вестибюль та попрямував до рецепції. 

Секретарка — молода дівчина з карими очима та акуратно зібраним у хвіст волоссям — помітила його і напружено вирівнялася на своєму місці.

— Доброго дня, — чемно кивнув він, спираючись руками на стійку.

— Доброго дня, — невпевнено відповіла вона, трохи ніяковіючи під його пильним поглядом.

— Софія Вольська на місці?

— Вона сьогодні працює з дому, — дівчина поправила окуляри й перевела погляд на монітор, ніби перевіряючи свої слова.

Працює з дому… Це навіть краще.

— Зрозуміло, — Дамір витримав паузу, а потім нахилився ближче й усміхнувся: — А ти можеш підказати мені її домашню адресу?

Секретарка завмерла. Її очі округлилися, і вона завагалася.

— Вибачте, пане, але це конфіденційна інформація.

Дамір кивнув, ніби погоджуючись.

— І це правильно. Але справа в тому, що я збираюся зробити Софії приємний сюрприз. І хочу, щоб це залишилося між нами.

Дівчина розгублено подивилася на нього.

— Сюрприз?

— Саме так, — Дамір м’яко посміхнувся, легко спираючись ліктем на стійку. Його голос був низьким і заспокійливим. — Ми зі Софією… скажімо так, старі знайомі. І я знаю, що вона не любить сюрпризи, але цей точно оцінить.

Секретарка трохи розслабилася, але все ще вагалася.

— Я справді не можу…

— Не хвилюйся, я не проситиму в тебе нічого незаконного, — він підморгнув. — Скажи хоча б, як часто до неї відправляють кур’єрів?

— Ну… — дівчина ковтнула. — Раз на тиждень, інколи частіше.

— Гаразд, дякую, ти дуже допомогла, — Дамір підморгнув і дістав телефон.

Секретарка не знала, що він уже знав, до кого звернутися.

Він набрав номер.

— Андрію, привіт. Мені потрібна одна адреса. Софія Вольська. Її домашній.

Декілька секунд паузи, потім коротка відповідь.

— Дякую.

Він завершив дзвінок і підняв погляд на секретарку.

— І ще одне, — його голос потемнів. — Давай домовимося, що мій візит сюди залишиться між нами.

Дівчина швидко кивнула, хоча в її очах був страх.

— Так, звичайно.

Дамір задоволено кивнув, розвернувся і рушив до виходу.

Сівши в машину, він ввів адресу в навігатор і натиснув на газ.

Ну що, Софіє… Давай подивимося, як ти впораєшся з цим "сюрпризом".

Дамір їхав знайомими вулицями міста, але думками був зовсім не тут. Його пальці міцно стискали кермо, а на пасажирському сидінні лежала папка з документами.

Він перевів погляд на неї, ніби відчував, як ці папери випалюють йому руки.

Проститутка.

Він різко стиснув щелепи. Це слово все ще здавалося йому нереальним у контексті Софії Вольської. Якби не докази, не документи, не слова Олега — він би ніколи не повірив у це.

На черговому світлофорі Дамір одним рухом схопив папку, розкрив її і почав переглядати знайомі сторінки.

Фінансові виписки. Записи з бази шлюбної агенції. Старі фотографії.

І це кляте слово.

Проститутка.

Його пальці нервово постукали по аркушу.

Софія Вольська. Та сама, що здавалася бездоганною, що відрізняла чорне від білого, що будувала кар'єру на непохитних принципах.

Його перекосило від глузливої усмішки.

А потім погляд зупинився на рядку, який він раніше не помітив.

Адреса проживання

Дамір пирхнув, кидаючи папку на сидіння.

— Тут просто сам Бог велів, — пробурмотів він собі під ніс, повертаючи кермо у потрібному напрямку.

Олег уже все продумав за нього.

Ну що ж, Софіє. Час для розмови настав. 

Дамір припаркував машину біля сучасного житлового комплексу, де жила Софія. Він кинув погляд на високу будівлю зі скляними балконами й зневажливо посміхнувся.

Ось де ти ховаєшся, Вольська.

Він вийшов із авто, спокійно зачинив двері та попрямував до входу.

У холі нікого не було, лише консьєрж, який навіть не підвів голову від монітора. Дамір швидко знайшов потрібний поверх у списку квартир і впевнено рушив до ліфта.

Піднімаючись угору, він відчував, як у грудях розливається нетерплячість. Його не залишало відчуття, що ця зустріч поставить все на свої місця.

Коли двері ліфта розійшлися, він швидко пройшов довгим коридором і зупинився перед потрібними дверима.

Вдихнув. Видихнув.

Натиснув на дзвінок.

Через кілька секунд за дверима почулися кроки. Софія була вдома — це він знав напевно.

— Хто там? — пролунав її голос.

Дамір усміхнувся, нахилившись ближче до дверей.

— Твій клієнт.

Софія підійшла до домофона, не очікуючи нічого незвичного. Вона лише хотіла швидко перевірити, хто там, і повернутися до роботи. Але коли на екрані з’явилося його обличчя, у грудях все стиснулося.

Дамір Ковнер.

Вона інстинктивно відступила на крок, немовби це могло стерти те, що вона щойно побачила. Що він тут робить?

Серце почало битися частіше.

— Хто там? — її голос прозвучав рівно, хоч пальці стиснулися в кулак.

— Твій клієнт.

Софія ледь стримала здригання.

Клієнт? Який ще клієнт?

Вона стиснула щелепи, змусивши себе знову подивитися на екран. Дамір стояв перед дверима спокійний, самовпевнений, як завжди. В його погляді була якась насмішка, що виводила її з себе.

— Ковнер, забирайся геть.

Він не зрушив з місця.

— Ми маємо поговорити.

— Нам немає про що говорити!