Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

9. Згідно із п. 1 ст. 17 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» до суб’єктів підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції за проведення розрахункових операцій без застосування реєстраторів розрахункових операцій (повністю або частково). У випадках, коли суб’єкт підприємницької діяльності взагалі не має реєстратора розрахункових операцій, вся сума готівкових коштів, отриманих від реалізації товарів, робіт, послуг (якщо цю суму можливо встановити) може кваліфікуватись як така, що отримана з порушенням вимоги закону про проведення розрахунків з використанням реєстратора розрахункових операцій. Але ж при цьому непроведення розрахунків через реєстратор розрахункових операцій прямо не фіксується, а встановлюється висновком від наступного (наявність факту отримання готівкових коштів) до попереднього (за відсутності у суб’єкта підприємницької діяльності реєстратора розрахункових операцій належить визнати, що наявні готівкові кошти були отримані шляхом проведення розрахунків з покупцями без застосування реєстратора розрахункові операцій). Але застосуванню п. 1 ст. 17 названого Закону в даному випадку перешкоджає ст. 22 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», якою прямо встановлюються фінансові санкції за невідповідність суми готівкових коштів на місці проведення розрахунків сумі коштів, яка зазначена в поточному звіті реєстратора розрахункових операцій. Із цієї статті непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється логічно закріплена в ній правова норма, згідно з якою ці фінансові санкції підлягають застосуванню до випадків, коли реєстратор розрахункових операцій не застосовувався взагалі (якщо ці фінансові санкції застосовуються, у разі невідповідності суми готівкових коштів на місці розрахунків сумі коштів, яка зазначена в поточному звіті реєстратора розрахункових операцій, то тим більше вони мають застосовуватись у разі невикористання реєстратора розрахункових операцій).

10. Цивільні права та обов’язки можуть випливати навіть із гіпотези іншої правової норми. Так, згідно із ч. 3 ст. 840 ЦК «підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу». Формулювання «якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу» зазначає на гіпотезу правової норми, але із нього випливає логічно закріплений у цьому формулюванні обов’язок підрядника належне здійснювати приймання матеріалу. При тлумаченні цей обов’язок виявляється за допомогою висновку від наступного (відповідальності за неналежне виконання роботи) до попереднього (обов’язку належне здійснювати приймання матеріалу) правового явища.

11. Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. (частина перша ст. 416) покладав на зберігача (за термінологією цього Кодексу, — на охоронця) обов’язок «вжити всіх заходів, передбачених договором або необхідних для збереження майна». Основне смислове навантаження у цьому формулюванні несло словосполучення «необхідних для збереження майна». Отже, на зберігача покладався обов’язок вживати не якогось певного кола заходів, а всіх заходів, які необхідні для збереження майна.

За таких умов слова «передбачених договором» у наведеному формулюванні мали обмежене значення: звідси випливав і висновком від наступного правового явища до попереднього виявлявся правовий припис, згідно з яким договорами міг покладатись на зберігача обов’язок вживати певних конкретних заходів для збереження майна. У такий спосіб сторони могли конкретизувати заходи, які вони вважали необхідними для збереження майна, та внести необхідну визначеність у свої відносини. Так, сторони в договорі могли погодити, що в нічний час склад, на якому зберігається поклажа, має охоронятись не менш як двома охоронцями, що мають спортивний розряд з вільної боротьби. Цим істотно конкретизувались би заходи, які сторони вважали необхідними для збереження майна. Суду за таких умов значно легше було б вирішити питання про те, чи виконав зберігач свій обов’язок. Але ж обов’язки зберігача (охоронця) щодо вжиття заходів, спрямованих на збереження майна, не обмежувались тими, що встановлені договором.

Безпосередньо статтею 416 ЦК 1963 р. на зберігача (охоронця) покладався обов’язок вживати всіх заходів, необхідних для збереження майна. Це ускладнювало тлумачення цієї статті із-за невизначеності терміну «необхідних», але розширювало коло обов’язків зберігача (охоронця) вживати заходів для збереження майна далеко за межі того кола, яке могло бути передбачене договором.

Частина перша ст. 942 ЦК 2003 р. коло заходів, яких зобов’язаний вживати зберігач для забезпечення схоронності речі, звужує: «Зберігач зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі». Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким інших заходів зберігач вживати не зобов’язаний. Але договорами, законами, іншими актами законодавства зазвичай не визначається перелік заходів, яких зобов’язані вживати зберігачі для забезпечення схоронності поклажі. Виходить, що зберігач зазвичай не зобов’язаний здійснювати ніяких заходів з метою забезпечення схоронності поклажі. Такий висновок не вповні відповідає суті відносин щодо зберігання. Тому необхідно вести пошук правових приписів, якими відносини щодо зберігання у частині, що розглядається, задовільно врегульовувались би.

Про вжиття особою всіх залежних від неї заходів йдеться у ч. 1 ст. 614 ЦК. Але тут мова йде про вжиття заходів з метою «належного виконання зобов’язання». Тому ч. 1 ст. 614 ЦК не може бути використана для визначення змісту зобов’язання, про яке йдеться (ч. 1 ст. 614 ЦК застосовується, коли зміст зобов’язання уже визначений, а в даному випадку ведеться пошук змісту зобов’язання).

Ст. 949 ЦК встановлює обов’язки зберігача щодо кількості та стану речей, які він зобов’язаний повернути поклажедавцеві. Звідси за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього можна було б виявити правову норму, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі. Але» це — лише загальна правова норма, що визначає межі обов’язків зберігача забезпечувати схоронність речей, прийнятих на зберігання. Спеціальною стосовно неї є правова норма, яка передбачена ч. 1 ст. 950 ЦК і встановлює: «За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах». Із цього законодавчого положення непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності зберігача) до попереднього