Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

8. Існує невідповідність термінології, що вживається в ст. 207 ГК, де йдеться про недійсність господарського зобов’язання, з термінологією ст. 215, 216 та інших ЦК, в яких вживається термін «недійсність правочину». Це стало однією із причин для висновку про те, що ст. 207 ГК взагалі не підлягає застосуванню (п. 21 Інформаційного листа Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»[261]). Але ця відмінність у термінології ніяк не впливає на юридичний зміст відповідних законодавчих положень. У Цивільному кодексі відповідно до традиції, що склалась століттями, йдеться про недійсність правочину. Недійсність правочину як юридичного факту, що зазвичай породжує цивільні правовідносини, означає, що такі правовідносини (зобов’язання) не виникли, оскільки правочин і правовідносини (зобов’язання) є пов’язаними правовими явищами як попереднє (правочин) і наступне (правовідносини, зобов’язання). Тому, хоч у Цивільному кодексі зазвичай використовується термін «правочин», застосовується і термін «недійсність зобов’язання чи вимоги» (ст. 519, ч. 2, 3 ст. 548 ЦК).

Використання у ст. 207, 208 ГК терміну «недійсність зобов’язання» не тягне за собою будь-якої суперечності між відповідними положеннями Цивільного і Господарського кодексів. Така суперечність фіксується тільки тоді, коли суб’єкт тлумачення не помічає правових норм, які лише логічно закріплюються у цих законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Не створює непереборних перешкод для правозастосування і формулювання першого речення ч. 2 ст. 207 ГК («недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб»). Це положення перебуває в логічному зв’язку з ч. 1 цієї же статті, де чітко встановлюється, що господарське зобов’язання «може бути … визнано судом недійсним». Слово «також», яке міститься в першому реченні ч. 2 ст. 207 ЦК, логічно пов’язує це законодавче положення з положенням ч. 1 ст. 207 ЦК. Отже, і в ч. 2 ст. 207 ГК йдеться про визнання умови зобов’язання недійсною судом (рішенням суду). Що стосується позначення в ч. 2 ст. 207 ЦК відповідних умов зобов’язання як «нікчемних», то цей термін слід тлумачити не відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК («недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається»), а в контексті ст. 207 ГК. Із контексту цієї статті випливає, що нікчемними умовами господарського зобов’язання є такі, що порушують права або законні інтереси сторони зобов’язання або третіх осіб, а тому підлягають визнанню недійсними судом. У такий спосіб Господарський кодекс взагалі не визнає правової конструкції нікчемного правочину (зобов’язання, умови зобов’язання), як вона формулюється у Цивільному кодексі. Це і є однією із особливостей правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що встановлена Господарським кодексом відповідно до ч. 2 ст. 4 ГК і ч. 2 ст. 9 ЦК.

Цивільне законодавство (відповідні положення господарського законодавства), з одного боку, і права та законні інтереси, — з іншою, також пов’язані як попереднє і наступне правові явища. Тому позначення в ч. 1 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину як недодержання вимог ст. 203 ЦК, тобто вимог цивільного законодавства, і позначення в ч. 2 ст. 207 ГК підстави визнання недійсною умови господарського зобов’язання як порушення прав та законних інтересів відповідних осіб не свідчить про наявність суперечності між ч. 1 ст. 215 ЦК і ч. 2 ст. 207 ГК, а вимагає врахування тієї обставини, що положення законодавства, з одного боку, і права та інтереси учасників відповідних відносин, — з іншого, є пов’язаними як попереднє і наступне правові явища. Тому сказати, що правочин (договір, зобов’язання) порушує вимоги законодавства, означає те ж саме, що сказати, що цей правочин порушує відповідні права чи інтереси осіб, на яких це законодавство поширюється.

Звернемо увагу і на термін «умова господарського зобов’язання». Зазвичай так говорити не прийнято, говорять про умови договорів. Але ж слід враховувати, що термін «договір» і «зобов’язання» є пов’язаними правовими явищами (як попереднє і наступне). Тому ці терміни часто вважають синонімами, а один із провідних російських науковців-цивілістів М. И. Брагінський використовував навіть термін «договір-правовідносини»[262]. О. А. Беляневич визначає поняття господарського договору через поняття зобов’язання[263]. Оскільки за базове поняття у ст. 207 і 208 ГК було взяте зобов’язання, то при встановленні правила про визнання недійсною частини зобов’язання було зручніше використати не термін «частина зобов’язання», що не є загальновизнаним, а термін «умова зобов’язання», в якому використовуються два слова «умова» і «зобов’язання». Ці слова є загальновживаними в науці цивільного і господарського права, правда, взяті вони із різних понятійних рядів. Але цей недолік законодавчого тексту легко долається шляхом логічного тлумачення ст. 207 ГК.

Що стосується слів «типових договорів» (абзац перший ч. 2 ст. 207 ГК), то вони дійсно не можуть бути задовільно витлумачені, а тому не можуть застосовуватись як нормативне положення. Можна здогадуватись, що тут допущена помилка, і під «типовими» договорами слід розуміти «публічні» договори, але така операція із законодавчими текстами виходить за межі логічного перетворення нормативного акту, припустимого при тлумаченні актів законодавства.

Як бачимо, ст. 207, 208 ГК встановлюють задовільно формально визначені законодавчі положення. Правда, їх тлумачення передбачає необхідність врахування контексту цих статей, а також застосування таких логічних засобів, як висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Цими законодавчими положеннями встановлюються особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, тобто спеціальні правові норми, які підлягають переважному застосуванню до господарських зобов’язань порівняно із загальними положеннями ст. 203, 215, 216 ЦК. Цей висновок не відповідає загальнопоширеній практиці вирішення судами господарських справ. І автори не виключають того,