Читати книгу - "Сплячі красуні"

трейлера Трумена Мейвезера. І також вона не забула, куди ті сліди привели її: до Дивовижного Дерева, яке піднеслося в небо безліччю своїх переплетених стовбурів і коріння. А якщо згадати про тих тварин, які з’явилися з-поза Дерева — білий тигр, змія, павич і лис — їх Лайла також пам’ятала.

Картина спірального коріння Дерева — як воно переплітається одне поверх іншого, наче шнурки кросівок якогось велетня — часто виринала в її мозку. Воно було таким досконалим, таким маєстатним, сенс його існування був таким правильним.

Чи Євка вийшла з того Дерева? Чи те Дерево вийшло з Євки? А жінки Нашого Місця, вони — сновиди чи самі є сновидіннями?

4

Крижаний дощ періщив Наше Місце впродовж сорока восьми годин, обламуючи гілля дерев, посилаючи зимні струмені крізь дірки в дахах, затоплюючи дороги й хідники каламутними калюжами. Залігши в своєму наметі, Лайла раз у раз відкладала книжку, яку читала, щоб ударити ногою в стінку, струсити намерзлий на вінілі лід. Звук був такий, наче б’ється скло.

Раніше, підозрюючи, що світ зрештою капітулює і геть виведе їх з ужитку, вона була перейшла з паперових книжок на електронний рідер. Утім, в її будинку книжки ще залишалися, і деякі з них не поросли пліснявою. Закінчивши ту, яку вона зараз читала, Лайла ризикнула з намету на передньому подвір’ї сходити в руїну свого дому. Вельми гнітючим це було для Лайли — занадто багато спогадів про її сина і про чоловіка — уявляти, як тут жила, але вона не в змозі була змусити себе перебратися кудись деінде.

Патьоки дощу, сповзаючи по внутрішніх стінах, зблискували в промені її заводного ліхтарика. Дощ звучав, як розхвильований океан. Із шафи під дальньою стіною вітальні Лайла дістала якийсь відсирілий детективний роман і вирушила назад тим шляхом, яким сюди прийшла. Промінь вихопив якийсь недоречний пергаментного кольору листок, що лежав на високому стільці при кухонній стійці. Лайла підібрала його. Це була записка від Антона: повідомлення для його «спеца з дерев» зайнятися голландщиною в’язів на задньому подвір’ї.

Вона довго розглядала цю записку, вражена нею, вражена такою близькістю того, іншого, життя — її реального життя? її колишнього життя? — яке зненацька вигулькнуло, наче дитина вискочила з-поміж припаркованих машин просто на дорогу.

5

Уже тиждень як був відсутній експедиційний загін, коли повернулася пішки Сілія Фрода, вся в грязюці від голови до пальців ніг. Сама-одна.

6

Сілія розказала, що поза Дулінгським виправним закладом у напрямку маленького сусіднього містечка Мейлок дороги стали непрохідними: кожне дерево, яке вони прибирали з шосе, просувало їх лише на кілька ярдів, бо тут же їх чекало наступне. Легше було покинути гольф-кари і йти пішки.

У Мейлоку не було нікого, коли вони туди дісталися, і жодних ознак недавнього життя. Житлові й інші будівлі, такі ж як у Дулінгу — зарослі, де більше, де менше зруйновані, декілька знищено пожежами, а дорога понад потічком Доррів Рівчак[288], який розбухнув, перетворившись на річку із застряглими в ній на кшталт порогів машинами, тепер обвалилася. Мабуть уже тоді їм варто було повернути назад, визнала Сілія. Вони вигребли всі годящі припаси з бакалії та інших крамниць у Мейлоку. Але почалися розмови про кінотеатр в іншому малому містечку, Орлиному, що лежить ще за десять миль далі, та як зраділи б діти, якби вони повернулися з кінопроектором. Магда запевняла їх, що їхній великий генератор потягне таку машину.

— Там ще показували ту нову частину «Зоряних воєн», — сказала Сілія і додала, криво усміхнувшись: — Оту, знаєте, шерифе, де героїня дівчина.

Лайла не заперечила на звернення «шериф». Виявилося, що це на диво важка річ — перестати бути поліціянткою.

— Продовжуй, Сіліє.

Експедиція подолала Доррів Рівчак по мосту, який досі зберігся, і вибрала гірську дорогу під назвою Лев’яча Голова, яка нібито скорочувала шлях до Орлиного. Мапа, якою вони користувалися — здобута в руїнах Дулінгської публічної бібліотеки — показувала якусь стару, безіменну, збудовану вугільною компанією дорогу, що круто відгалужувалася біля вершини гори. Ця дорога могла вивести їх на міжштатне шосе, і звідти вже шлях мусив бути легким. Але мапа виявилася застарілою. Дорога Лев’яча Голова тепер закінчувалася на плато, де стояв той похмурий заклад позбавлення волі, що називався чоловічою тюрмою «Лев’яча Голова». Ту технічну дорогу, яку вони сподівалися знайти, було розорано під час будівництва тюрми.

Оскільки це вже було під кінець дня, замість повертатися назад у темряві по вузькому, розбитому спуску з гори, вони вирішили отаборитися в тюрмі, щоб зі свіжими силами вирушити вранці.

Лайлі була надто добре знана тюрма «Лев’яча Голова»; заклад максимально суворого режиму, в якому, як вона очікувала, проведуть наступні років двадцять п’ять брати Ґрайнери.

Дженіс Котс, також присутня під час викладу Сілії, винесла короткий вердикт тій в’язниці:

— Ота. Паскудне місце.

«Голова», як її називали ув’язнені там чоловіки, була улюбленою темою медій перед Авророю — рідкісний приклад успішного перевпорядження землі на місці зрізаної колись верхівки гори. Після того, як енергокомпанія «Уліс» закінчила вирубувати ліс і зносити вибухами верхівку для видобутку в нагірному кар’єрі вугілля, вона «рекультивувала» ту місцину тим, що стягнула туди уламки і розрівняла землю. Генеральна ідея, яку просували, полягала в тому, що публіка мусить сприймати такі гірські верхівки не як «зруйновані», а як «освоєні». Нову розрівняну ділянку подавали як нову територію для забудови. Хоча більшість населення штату підтримувала вугільну промисловість, мало хто вбачав у цьому щось інакше, ніж словоблуддя, чим воно насправді й було. Ці надзвичайно корисні нові плато зазвичай містилися казна-де і часто супроводжувалися шламовими відстійниками або ставками-накопичувачами хімічних відходів, сусідити з якими ніхто собі не бажав.

Але в’язниця винятково пасувала перевпорядженій ділянці серед хащів. І, зокрема, нікого не хвилювала можлива екологічна небезпека, яка може загрожувати її насельникам. Таким чином гора Лев’яча Голова стала базою для в’язниці максимально суворого режиму «Лев’яча Голова».

Ворота в’язниці, сказала Сілія, стояли відчинені, і двері також. Вона, Міллі, Нелл Сіґер та інші зайшли туди. Більша частина жінок в експедиційній партії з Нашого Місця самі ще нещодавно були ув’язненими або працювали в тюрмі, тож їм було цікаво, як жила інша половина. За інших рівних умов там виявилося доволі затишно. Хоча відчувалася затхлість закритого приміщення, а на стінах і стелі виднілися тріщини, там було сухо; і речі в кожній камері були на вигляд новими.

— Щось типу дежавю, — визнала Сілія, — тільки такого, знаєте, ніби кумедного.

Їхня