Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— На якому це?

— На тому місці, де він упав.

— Любий мій Бертуччо, — регочучи, сказав граф Монте-Крісто, — отямтеся, прошу вас, ми ж не в Сартені чи в Корті. Тут не лісові хащі, а англійський сад, щоправда, страшенно занедбаний, та все ж таки нема чого за це зводити на нього наклеп.

— Не стійте тут, мосьпане, не стійте, благаю вас!

— Здається, ви зсунулися з глузду, пане Бертуччо, — суворо відказав граф Монте-Крісто. — Якщо це так, то скажіть, і я відправлю вас у лікарню, поки не сталося лиха.

— Ох, мосьпане, — затряс головою Бертуччо, ударяючись у поли з таким застрашеним виглядом, що, либонь, насмішив би графа, якби тієї миті той не переймався важливішими думками, — лихо вже сталося...

— Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — вважаю моїм обов’язком попередити вас, що, махаючи руками, ви їх ще й відчайдушно заламуєте і водите очима, як шаленець, у якого вселився біс, а я давно вже помітив, що найупертіша річ поміж бісами — таємність. Я знав, що ви корсиканець, я завжди бачив, що ви понурі й весь час думаєте про якусь вендету, але в Італії я не звертав на це уваги, тому що в Італії це звичайнісінька річ; проте у Франції убивство завжди вважали дуже недобрим учинком: тут є жандарми, що ним цікавляться, судді, що судять за нього, і шибениця, що за нього є відплатою.

Бертуччо благально стулив долоні, а що він і досі тримав ліхтаря, то світло впало на його спотворене жахом обличчя.

Граф Монте-Крісто зиркнув на нього тим поглядом, яким він у Римі споглядав страту Андреа, потім промовив пошепки, аж сердегу управителя знову затрясло всього:

— Значить, абат Бузоні мені збрехав, коли, після мандрівки до Франції в 1829 році, прислав до мене вас із рекомендаційним листом, де так вас вихваляв? Що ж, я напишу абатові, адже він має відповідати за свою рекомендацію, і я, певне, дізнаюся, про яке вбивство йдеться. Тільки попереджаю вас, Бертуччо, що, живучи в якійсь країні, я зазвичай поважаю її закони і нітрохи не хочу сваритися через вас із французьким правосуддям.

— Не робіть цього, мосьпане! — у відчаї вигукнув Бертуччо. — Хіба не служив я вам вірою і правдою? Завжди був я чесною людиною і намагався чимдуж робити людям добро.

— Цього я не заперечую, — відказав граф Монте-Крісто, — та чому ж тоді ви, нехай вам усячина, такі схвильовані? Це недобра прикмета: якщо сумління чисте, людина не блідне так і руки її не трусяться...

— Таж, ваша ясновельможносте, — нерішуче заперечив Бертуччо, — ви казали мені, що абат Бузоні, якому я покаявся в німській в’язниці, попередив вас, скеровуючи мене до вас, що на моєму сумлінні лежить важкий тягар?

— Авжеж, та оскільки він рекомендував вас як чудового управителя, то я подумав, що йдеться про якусь крадіжку, та й годі.

— Де ж пак, мосьпане! — зневажливо вигукнув Бертуччо.

— Або що ви, як водиться у корсиканців, не втерпіли і «злупили шкуру», як висловлюються в тім краю, коли ту шкуру справді з когось спускають.

— Ох, ваша ясновельможносте, авжеж, у тім же й річ! — падаючи до графових ніг, вигукнув Бертуччо. — То була помста, присягаюся вам, просто помста!

— Та розумію я це, не розумію лишень, чому саме цей дім викликає у вас отакий стан.

— Таж це природно, ваша ясновельможносте, — відказав Бертуччо, — адже саме в цім маєтку воно і сталося.

— Як, у моєму маєтку?

— Та ж він тоді ще ваш не був, — простодушно сказав Бертуччо.

— А чий він був? Воротар сказав, здається, наче маркіза де Сен-Мерана? За що ж, нехай вам усячина, могли ви помщатися маркізові де Сен-Меранові?

— Мосьпане, я помщався не йому, а іншому чоловікові.

— Чудернацький збіг, — сказав граф Монте-Крісто, либонь, міркуючи вголос, — що ви отак, випадково, опинилися в тому самому маєтку, де сталася подія, котра викликала у вас таке болісне каяття.

— Ваша ясновельможносте, — сказав управитель, — це доля, я знаю. Почалося з того, що ви купуєте маєток саме в Отеї, а він виявляється тим самим, де я здійснив убивство, ви спускаєтеся в сад саме тими східцями, якими спустився і він, ви зупиняєтеся на тому самому місці, де я завдав удару, за два кроки відціля, під оцим платаном, була яма, де він закопав немовля, — ні, усе воно не випадково, бо тоді випадок надто скидався б на суд провидіння.

— Добре, пане корсиканцю, припустимо, що це суд провидіння; я завжди ладен припускати що завгодно, аби лиш поступитися людям, які хворі на голову. А тепер зберіться з думками і розкажіть мені все.

— Я розповідав усе це тільки один раз у житті, та й то абату Бузоні. Такі речі, — хитаючи головою, докинув Бертуччо, — розповідають лише на сповіді.

— Тоді, любий мій, — сказав граф Монте-Крісто, — я відішлю вас до вашого духівника, і ви зможете стати, як він ото, картезіанцем чи бернардинцем і розмовляти з ним про ваші таємниці. Що ж до мене, то я боюся маршалка, якого опосіли такі химери, мені не подобається, коли мої слуги бояться гуляти вночі садом. Та й, скажу вам, я геть не хочу, щоб до мене прийшов поліційний комісар, бо, майте на увазі, Бертуччо, в Італії правосуддя отримує гроші за бездіяльність, а у Франції, навпаки, лише тоді, коли воно діє. Я вважав вас почасти корсиканцем, почасти перемитником, та все ж таки надзвичайно спритним управителем, а зараз бачу, що ви більш різнобічний чоловік, пане Бертуччо. Ви мені більше не потрібні.

— Ваша ясновельможносте, паночку милостивий! — вигукнув управитель із жахом від тієї погрози. — Якщо ви тільки тому хочете мене звільнити, то я все розповім, у всьому зізнаюся, адже ліпше мені піти на шибеницю, аніж розлучитися з вами.

— Це інша річ, — сказав граф Монте-Крісто, — та подумайте: якщо ви збираєтеся мені брехати, то ліпше не розповідайте нічого.

— Присягаюся спасінням моєї душі, я все вам скажу! Адже навіть абат Бузоні знав тільки частину моєї таємниці. Та передовсім благаю вас, відійдіть від цього платана. Ось місяць виходить із-за хмари, а ви стоїте тут, загорнувшись у кирею, вона ховає вашу постать, і вона так схожа на кирею пана де Вільфора...

— Та невже, — вигукнув граф Монте-Крісто, — то це Вільфор...

— Ваша ясновельможність його знає?

— Він був королівським прокурором у Німі?

— Так.

— І одружився з донькою маркіза де Сен-Мерана?

— Так.

— І користувався репутацією найчеснішого, найсуворішого і найбільш непохитного судді?

— Так ось, мосьпане, — вигукнув Бертуччо, — цей чоловік із бездоганною репутацією...

— Так?

— ...був негідник.

— Це неможливо, — сказав граф Монте-Крісто.

— І все ж таки це правда.

— Та невже! — сказав граф Монте-Крісто. — І у вас є докази?

— Принаймні були.

— І ви, дурнику такий, згубили їх?

— Так, але як добре пошукати, то їх можна знайти.

— Он як! — сказав граф Монте-Крісто. — Розкажіть-но про це, Бертуччо. Це і справді стає цікавим.

І грайливо, насвистуючи мелодію з «Лючії», подався до лави