Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Він лишився стояти перед графом.

VI. Вендета

— Із чого скажете розпочати, ваша ясновельможносте? — запитав Бертуччо.

— Та з чого завгодно, — відказав граф Монте-Крісто, — я ж узагалі нічогісінько не знаю.

— Мені проте здавалося, що панотець Бузоні розповів вашій ясновельможності...

— Авжеж, певні подробиці; та минуло вже сім чи вісім років, і я все забув.

— То я можу не боятися, що набридну вашій ясновельможності...

— Розповідайте, Бертуччо, розповідайте, ви заміните мені вечірню газету.

— Це розпочалося в 1815 році.

— Ти ба! — сказав граф Монте-Крісто. — Давня це історія.

— Так, мосьпане, проте подробиці такі свіжі в моїй пам’яті, наче воно сталося вчора. У мене був старший брат, він служив ув імператорському війську і дослужився до звання лейтенанта у полку, що складався всуціль із корсиканців. Брат цей був мій єдиний друг; ми осиротіли, коли йому було вісімнадцять років, а мені п’ять, і він виховував мене як сина. У 1814 році, за Бурбонів, брат одружився. Імператор повернувся з острова Ельба, і брат знову подався воювати, був легко поранений під Ватерлоо і відступив із військом за Луару.

— Ви розповідаєте мені історію Ста Днів, Бертуччо, — урвав граф Монте-Крісто, — а вона, якщо не помиляюся, уже давно написана.

— Перепрошую, мосьпане, та ці подробиці необхідні задля початку, і ви обіцяли терпляче вислухати мене.

— Що ж, розповідайте. Я дав слово, тож дотримаюся його.

— Якось ми отримали листа, — мушу вам сказати, ми натоді мешкали в маленькому селі Рольяно, на самісінькому краю рогу Коре, — лист був од брата, він писав нам, що військо розпустили, що він повертається додому через Шатору, Клермон-Ферран, Пюї й Нім, і просив, якщо в мене є гроші, надіслати йому в Нім, знайомому корчмареві, із яким у мене були декотрі справи.

— Із перемитництва, — вкинув граф Монте-Крісто.

— Ох, мосьпане, жити ж якось треба.

— Авжеж; продовжуйте.

— Я вже сказав, що дуже любив брата, то вирішив гроші йому не посилати, а завезти. У мене була тисяча франків, п’ятсот я лишив Ассунті, моїй невістці, а з рештою подався до Німа. Це було неважко: у мене був човен, мені треба було переправити в море вантаж, — усе складалося добре. Та коли я взяв той вантаж, вітер змінився, і чотири дні ми не могли увійти в Рону. Аж нам пощастило в цьому. І ми піднялися до Арля; човна я лишив поміж Бельґардом і Бокером, а сам попрямував до Німа.

— Ми підходимо до суті справи, еге ж?

— Авжеж, ваша ясновельможносте, перепрошую, та, як самі ви упевнитеся, я розповідаю тільки необхідне. За того часу на півдні Франції тривала різанина. Там були три розбійники, їх прозивали Трестальйон, Трюфемі й Ґраффан — вони вбивали на вулицях усіх, кого підозрювали в бонапартизмі. Мосьпане, ви, певне, чули про ті вбивства?

— Дещо чув; я був тоді далеко від Франції. Продовжуйте.

— У Німі доводилося просто-таки брести калюжами крові, на кожному кроці валялися трупи, убивці вешталися цілими ватагами, вони різали, грабували і палили. Побачивши ту різанину, я затремтів: не за себе, бо мені, простому корсиканському рибалці, не було чого боятися, навпаки, для нас, перемитників, то була золота пора, та я боявся за брата: він, імператорський вояк, повертався з Луарської армії в мундирі з еполетами, і йому треба було всього остерігатися. Я побіг до нашого корчмаря. Передчуття не обмануло мене. Брат мій напередодні прибув до Німа, і його вбили на порозі того самого дому, де він сподівався знайти притулок. Я чимдуж намагався дізнатися, хто були вбивці, та ніхто не зважував назвати їх, тому що всі боялися. Тоді я згадав про славетне французьке правосуддя, що нікого не боїться, і пішов до королівського прокурора.

— І королівського прокурора звали де Вільфор? — недбало спитався граф Монте-Крісто.

— Так, мосьпане, він прибув із Марселя, де був помічником прокурора. Він здобув підвищення за старанну службу. Казали, він перший сповістив Бурбонам про висадження Наполеона.

— Отож, ви пішли до нього, — урвав граф Монте-Крісто.

«Пане прокуроре, — сказав я йому, — мого брата вчора вбили на вулиці Німа, хто вбив, — не знаю, та ваш обов’язок знайти вбивцю. Ви тут голова правосуддя, а воно має помщатися за тих, кого не зуміло захистити».

«Хто він був, той ваш брат?» — запитав королівський прокурор.

«Лейтенант корсиканського батальйону».

«Тобто солдат узурпатора?»

«Вояк французького війська».

«То й що? — сказав він. — Він дістав меча, то від меча й загинув».

«Ви помиляєтеся, мосьпане — він загинув від кинджала».

«То що ж ви хочете від мене?» — запитав прокурор.

«Я вже сказав вам: щоб ви відплатили за нього».

«Кому?»

«Його вбивцям».

«А хіба я їх знаю?»

«Розшукайте їх».

«Навіщо? Ваш брат, либонь, посварився з кимось і бився на дуелі. Усі ці старі бійці схильні до бешкету, за імператора воно їм обходилося, та зараз інша річ, а наші південці не люблять ні вояк, ні бешкету».

«Пане прокуроре, — сказав я, — клопочуся я не за себе. Буду я сумувати чи помщатися — це моє діло. Та мій нещасний брат був у шлюбі. Як зі мною щось станеться, сердешна жінка помре від голоду: її годував тільки мій брат. Призначте їй бодай невелике утримання».

«Кожна революція призводить до жертв, — відказав де Вільфор. — Ваш брат став жертвою останнього перевороту — це лихо, та уряд не зобов’язаний платити за це вашій родині. Якби нам довелося судити всіх прибічників узурпатора, що помщалися роялістам, які були при владі, то, може, тепер вашому братові ухвалили б смертний вирок. Те, що сталося, цілком природне — це закон відплати».

«Та що ж це таке? — вигукнув я. — І оце таке кажете ви, представник правосуддя!..»

«Їй-богу, всі ці корсиканці — божевільні й гадають, ніби їхній співвітчизник і досі імператор, — відказав Вільфор. — Ви проґавили час, любий мій. Вам слід було б розмовляти отак зі мною два місяці тому. А тепер уже пізно. Забирайтеся відціля, а то я скажу, щоб вас випровадили».

Я дивився на нього, гадаючи, чи допоможуть нові прохання.

Та то був не чоловік, а камінь. Я підійшов до нього.

«Гаразд, — неголосно сказав я, — якщо ви так добре знаєте корсиканців, то мусите знати, як вони дотримуються свого слова. На вашу думку, убивці правильно вчинили, що вбили мого брата, тому що він був бонапартист, а ви рояліст. Гаразд! Я теж бонапартист, і я попереджаю вас: я вас уб’ю. Від цієї миті я оголошую вам вендету, тож бережіться: першого ж дня, коли ми з вами зустрінемося віч-на-віч, настане ваша остання година».

І, перш ніж він устиг оговтатися, я відчинив двері й утік.

— Он як, Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто. — Ви з вашим чесним обличчям здатні казати таке, та ще й королівському прокуророві. Недобре! А він бодай знав, що воно таке, та вендета?

— Знав, та ще й так добре, що відтоді ніколи не виходив сам і замкнувся вдома, звелівши шукати мене у всіх усюдах. Слава Богу, у мене був такий добрий