Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Під владним поглядом свого пана Бертуччо похнюпився і стояв непорушно й безмовно.

— Що це означає? Що з вами, га? Звеліть дзвонити двічі, щоб мені негайно подали ридван! — сказав граф Монте-Крісто тим тоном, яким ото Людовик XIV мовив своє знамените: «Мені мало не довелося чекати».

Бертуччо побіг із вітальні до передпокою і глухо погукав:

— Ридван його ясновельможності!

Граф Монте-Крісто написав декілька листів. Коли він запечатав останнього, у дверях з’явився управитель.

— Ридван вашої ясновельможності біля ґанку, — сказав він.

— Гаразд. Візьміть капелюха і рукавички, — сказав граф Монте-Крісто.

— То я їду з вашою ясновельможністю? — вигукнув Бертуччо.

— Звісно, адже вам треба впорядкувати все, якщо я вже збираюся там жити.

Не було ще такого, щоб графові хтось суперечив, тож управитель покірно попрямував за ним. Монте-Крісто сів у ридван і запропонував Бертуччо зробити те саме.

Управитель шанобливо вмостився на передньому сидінні.

V. Дім в Отеї

Граф Монте-Крісто помітив, що, спускаючись із ґанку, Бертуччо перехрестився по-корсиканському, тобто накреслив великим пальцем хреста в повітрі, а сідаючи до ридвана, пробурмотів коротеньку молитву. Будь-хто інший, не такий допитливий, зглянувся б на дивну відразу, яку статечний управитель виявляв до задуманої графом прогулянки extra muros[49], та, певне, граф Монте-Крісто був надто допитливий, щоб звільнити Бертуччо від цієї мандрівки. За двадцять хвилин вони вже були в Отеї. Хвилювання управителя дедалі дужчало. Коли вони заїхали туди, Бертуччо зашився в куток ридвана і заходився гарячково вдивлятися в кожен дім, який вони минали.

— Звеліть зупинитися на вулиці Фонтен коло двадцять восьмого будинку, — сказав граф, невблаганно дивлячись на управителя.

Піт здоровими краплями виступив на обличчі Бертуччо, проте він послухався, вистромився з ридвана і гукнув кучерові:

— Вулиця Фонтен, двадцять вісім!

Той дім стояв наприкінці селища. Поки вони їхали, геть смеркло, чи радше небо запнули темні хмари, насичені електрикою, вони надавали цим передчасним сутінкам урочистості драматичної сцени.

Ридван зупинився, і лакей підбіг, щоб відчинити дверцята.

— Що ж, Бертуччо, — сказав граф, — ви хіба не виходите? Чи ви збираєтеся сидіти у ридвані? Що це з вами таке сьогодні коїться?

Бертуччо плигнув із ридвана і підставив графові плече, а той на нього сперся, помалу спускаючись трьома сходинками приступки.

— Постукайте, — сказав граф Монте-Крісто, — і скажіть, що я вже прибув.

Бертуччо постукав, двері прохилилися, і з них виглянув воротар.

— Що вам треба? — поспитався він.

— Приїхав новий ваш пан, — сказав лакей.

І простягнув воротареві свідоцтво, завірене нотаріусом.

— То дім продано? — здивувався воротар. — І цей пан буде тут мешкати?

— Так, друже мій, — втрутився граф Монте-Крісто, — я постараюся, щоб ви не шкодували за переднішим господарем.

— Зізнаюся, мосьпане, — сказав воротар, — нам не доводилося за ним шкодувати, бо ми його майже ніколи й не бачили. Ось уже п’ять років, як він тут і разу не бував, тож добре вчинив, продавши цей маєток, що не давав йому ніякого зиску.

— А як звали вашого колишнього пана? — запитав граф Монте-Крісто.

— Маркіз де Сен-Меран. Певен, йому не довелося взяти за дім тих грошей, що їх він вартий.

— Маркіз де Сен-Меран... — повторив граф Монте-Крісто. — Мені це ім’я наче і знайоме... Маркіз де Сен-Меран...

І він удав, ніби намагається згадати.

— Із давніх дворян, — провадив воротар, — вірний слуга Бурбонів. У нього була єдина донька, яку він видав за пана де Вільфора, який був королівським прокурором спершу в Німі, потім у Версалі.

Граф Монте-Крісто зиркнув на Бертуччо; той був білий мов стіна, до якої притулився, щоб не впасти.

— І донька його вмерла? — запитав граф. — Пригадую, чув я про це.

— Так, мосьпане, уже двадцять один рік минув. Відтоді ми і трьох разів не бачили бідолашного маркіза.

— Авжеж, дякую вам, — сказав граф Монте-Крісто, глянувши на Бертуччо, що був у відчаї, і зміркувавши, що більш не варто напинати струну, щоб вона часом не урвалася. — Дякую. А тепер принесіть нам вогню.

— Провести вас?

— Ні, не варто. Бертуччо мені світитиме.

І граф Монте-Крісто долучив до тих слів дві золоті монети, що викликали цілий вибух подяк і зітхань.

— Ох, мосьпане, — сказав воротар, понишпоривши на виступі коминка і на полицях, — у мене тут немає жодної свічки.

— Візьміть ліхтар із ридвана, Бертуччо, та й оглянемо покої, — сказав граф Монте-Крісто.

Управитель мовчки послухався, та з тремтіння ліхтаря в його руці видно було, чого воно йому коштувало.

Вони обійшли просторий долішній поверх, потім другий поверх, що складався з вітальні, ванної кімнати і двох спалень. Одна з тих спалень сполучалася з гвинтовими східцями, що виходили в сад.

— Погляньте, ось окремий вихід, — сказав граф Монте-Крісто, — це досить зручно. Посвітіть мені, Бертуччо. Ідіть уперед, і ми поглянемо, куди ж провадять ці східці.

— У сад, ваша ясновельможносте, — сказав Бертуччо.

— А ви звідки це знаєте, скажіть, будь ласка?

— Я хочу сказати, що вони повинні провадити в сад.

— Що ж, перевіримо.

Бертуччо тяжко зітхнув і пішов уперед. Східці справді провадили в сад.

Біля зовнішніх дверей управитель зупинився.

— Чого це ви? — сказав граф Монте-Крісто.

Але той, до кого він звертався, не рушав із місця, він був приголомшений, остовпілий і геть пригнічений. Зір його блукав туди-сюди, наче шукав округ себе сліди жахливої минувшини, а його конвульсивно зціплені руки, здавалося, відштовхували якісь страшні згадки.

— Ну ж бо! — повторив граф Монте-Крісто.

— Ні, ні, — вигукнув Бертуччо, опускаючи ліхтаря і притуляючись до стіни, — ні, ваша ясновельможносте, далі я не піду, це понад мої сили!

— Що це означає? — непохитним голосом поспитався граф Монте-Крісто.

— Та ви ж самі бачите, мосьпане, — вигукнув управитель, — тут якась чортівня коїться: збираючись придбати в Парижі маєток, ви купуєте його саме в Отеї, й ув Отеї потрапляєте саме на дім номер двадцять вісім на вулиці Фонтен. Ох, чому я ще вдома не сказав вам, мосьпане, що ви все ж таки придбали не той дім. Наче немає в Отеї інших маєтків, крім оцього, де скоїлося убивство!

— Що це ви таке верзете! — раптом зупинившись, сказав граф Монте-Крісто. — Ох і людина! Справжнісінький корсиканець. Завжди якісь у вас таємниці та забобони! Беріть ліхтаря, та й оглянемо сад: сподіваюся, зі мною вам не буде страшно.

Бертуччо підняв ліхтаря і послухався. Двері відчинилися, відкриваючи тьмяне небо, у якому місяць марно боровся з цілим морем хмар’я, що запинало його темними бурунами, — вряди-годи місяць осявав їх, а потім ті буруни ще дужче тьмяніли, зникаючи в безоднях нескінченності.

Управитель хотів було завернути ліворуч.

— Ні, — сказав граф Монте-Крісто, — нащо ж нам іти алеями? Ось пречудовий моріжок, то ходімо туди.

Бертуччо втер піт, що котився його лицем, проте послухався, однак усе-таки взяв ліворуч.

Граф Монте-Крісто, навпаки, попрямував праворуч: підійшовши до кількох дерев, він зупинився.

Управитель уже не міг стримуватися.

— Ідіть звідтіля, ваша ясновельможносте, —