Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

брама відчинилася — графа побачили здалеку, а в Парижі, так само, як і в Римі, та й узагалі скрізь, йому прислуговували з блискавичною швидкістю. Тож кучер, не стримуючи коней, заїхав у двір і окреслив півколо, а брама за ним зачинилася раніше, ніж завмерло рипіння коліс на спуску алеї.

Ридван зупинився ліворуч від ґанку, і коло його дверцят опинилося двоє людей: один був Алі, що з найщирішою втіхою всміхався своєму панові, за що заслужив тільки однісінький позирк графа Монте-Крісто, другий шанобливо вклонився і простягнув руку, наче хотів було допомогти графові вилізти з ридвана.

— Дякую вам, Бертуччо, — мовив граф Монте-Крісто, легенько зіскочивши з трьох сходинок приступки. — А що нотаріус?

— Чекає в маленькій вітальні, ваша ясновельможносте, — відказав Бертуччо.

— А візитні картки, які ви повинні були замовити, тільки дізнаєтеся номер будинку?

— Вони вже готові, ваша ясновельможносте, я був у найліпшого літографа в Пале-Роялі, і він зробив їх при мені; першу виготовлену картку відразу ж доправили панові баронові Данґляру, як ви і звеліли, депутатові, вулиця Шосе-Д’Антен, номер сім, решта лежить у спальні вашої світлості на коминку.

— Гаразд. Котра година?

— Четверта.

Граф Монте-Крісто віддав рукавички, капелюха і ціпка тому лакею-французові, що побіг із передпокою графа де Морсера погукати ридван, потім він увійшов до маленької вітальні вслід за Бертуччо, що показував йому, куди йти.

— Що за бридкі статуї в передпокої... — сказав граф Монте-Крісто. — Сподіваюся, їх приберуть відціля.

Бертуччо мовчки вклонився.

Як і сказав управитель, нотаріус очікував у передпокої.

То був чоловік із зовнішністю столичного конторника, що доскочив до блискучого становища приміського нотаріуса.

— Вам доручили провадити перемовини про продаж будинку за містом, якого я збираюся придбати? — запитав граф Монте-Крісто.

— Так, пане графе, — відказав нотаріус.

— Угода купівлі-продажу готова?

— Так, пане графе.

— Вона у вас із собою?

— Ось вона.

— Чудово. А де той дім, що його я купую? — недбало запитав граф Монте-Крісто, звертаючись чи то до нотаріуса, чи до Бертуччо.

Управитель стенув плечима, давши на здогад, що не знає.

Нотаріус здивовано глянув на графа Монте-Крісто.

— Як? — вигукнув він. — Пан граф не знає, де міститься той дім, що його він купує?

— Їй-богу, не знаю, — відказав граф.

— Пан граф не бачив його?

— Як міг я його бачити? Я тільки сьогодні вранці приїхав з Кадікса, ніколи раніше не бував у Парижі, навіть у Франції я вперше.

— То це інша річ, — сказав нотаріус. — Дім, що його пан граф збирається придбати, розташований в  Отеї.

Бертуччо пополотнів, почувши те.

— А де він, той Отей? — спитався граф Монте-Крісто.

— За кілька кроків звідси, — відказав нотаріус. — Відразу ж за Пассі, прегарна місцинка, у Булонському лісі.

— Так близько? — сказав граф Монте-Крісто. — Який же це дім за містом? Якого дідька ви, Бертуччо, обрали мені дім коло самісінької брами Парижа?

— Я?! — вигукнув Бертуччо з незвичайною поспішністю. — Змилуйтеся! Ваша ясновельможність ніколи не доручали мені обрати вам дім за містом; може, ваша ясновельможність зволить усе-таки згадати.

— Еге ж, правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — тепер пригадую: я прочитав у газеті об’яву, і мене спокусили оманливі слова «дім за містом».

— Ще не пізно, — хутко підхопив Бертуччо, — і якщо ваша ясновельможність доручить мені пошукати деінде, то я знайду щось ліпше, або в Анґієні, або в Фонтене-о-Роз, або ж у Бельвю.

— Утім, це неважливо, — недбало сказав граф Монте-Крісто, — якщо вже цей дім є, то нехай він і буде.

— І ваша ясновельможність має цілковиту рацію, — озвався нотаріус, що боявся позбутися винагороди, — це пречудовий маєток: проточна вода, густі гаї, затишний дім, хоч і давно покинутий, не кажучи вже про обставу: вона хоч і не нова, та становить досить велику цінність, надто ж за нашого часу, коли старовинні речі в моді. Перепрошую, але мені здається, ваша ясновельможність теж поділяє сучасні смаки.

— Продовжуйте, не соромтеся, — сказав граф Монте-Крісто. — То це пристойний дім?

— Пане графе, він не лише пристойний, він просто-таки чудовий.

— Що ж, такої нагоди не можна проґавити, — сказав граф Монте-Крісто. — Давайте сюди угоду, пане нотаріусе.

І він хутко підписав папір, зиркнувши тільки на той пункт, де значилося місцезнаходження будинку та імена власників.

— Бертуччо, — сказав він, — принесіть панові нотаріусу п’ятдесят п’ять тисяч франків.

Управитель хибкою ходою вийшов із передпокою і повернувся зі жмутом банкових білетів; нотаріус перелічив їх із ретельністю чоловіка, який знає, що до цієї суми належить і його гонорар.

— Тепер, — запитав граф Монте-Крісто, — ми залагодили всі формальності?

— Усі, пане графе.

— Ключі у вас?

— Вони у воротаря, що сторожує там, але ось розпорядження, згідно з яким він запровадить вас до маєтку.

— Дуже добре.

І граф Монте-Крісто кивнув нотаріусові, давши на здогад, що він, мовляв, уже йому не потрібен.

— Проте мені здається, — зважився сказати чесний нотаріус, — пан граф помилився, адже мені, з усіма видатками, належить лише п’ятдесят тисяч франків.

— А ваша винагорода?

— Вона входить до цієї суми, пане графе.

— Але ж ви приїхали сюди з Отея?

— Авжеж.

— То треба ж заплатити вам за клопіт, — сказав граф Монте-Крісто.

І махнув рукою, відпускаючи його.

Нотаріус вийшов, задкуючи і вклоняючись до самісінької землі: уперше, відколи його залучили до переліку нотаріусів, зустрічав він такого клієнта.

— Проведіть пана нотаріуса, — сказав управителеві граф Монте-Крісто.

Бертуччо вийшов.

Залишившись на самоті, граф Монте-Крісто відразу ж дістав із кишені капшука, що замикався на ключик, якого він носив на шиї й із яким ніколи не розлучався.

Попорпавшись у капшуці, він зупинився на аркушику, де було дещо занотоване, і порівняв ті нотатки з угодою про купівлю, наче хотів перевірити свою пам’ять.

— Отей, вулиця Фонтен, двадцять вісім... так воно і є! — урешті сказав він. — Тепер запитання: наскільки можна вірити зізнанню, зробленому під впливом релігійного страху чи страху фізичного? Утім, за годину я про все дізнаюся.

— Бертуччо! — погукав він, ударивши чимось на кшталт маленького молоточка зі складаним держаком по дзвінку, що озвався гострим протяжним звуком, схожим на гуркіт бубона. — Бертуччо!

На порозі постав управитель.

— Пане Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — ви колись мені казали, що бували вже у Франції?

— Авжеж, ваша ясновельможносте, подекуди бував.

— То ви, либонь, знайомі з паризькими околицями?

— Ні, ваша ясновельможносте, ні, — відказав управитель з нервовим дрожем, аж Монте-Крісто, який пречудово знався на таких речах, збагнув, що причиною того є надзвичайне емоційне збурення.

— Кепсько, що вам не довелося бувати на паризьких околицях, — сказав він, — тому що я хочу сьогодні ввечері оглянути мій новий маєток, тож ви могли б, напевне, надати мені цінні вказівки, супроводжуючи мене.

— В Отей! — вигукнув Бертуччо, і його смагляве обличчя стало мертвотно-бліде. — Мені їхати в Отей?!

— А що ж дивного в тім, що ви поїдете зі мною в Отей, скажіть на милість? Як я житиму в Отеї, то вам