Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Пегаса. Колись із роззявлених пащек тварин витікало вино – вони затикалися корками на срібних ланцюжках. (Збереглися навіть срібні ситечка для проціджування вина.) На плечах амфори – двома смужками різні зображення. На верхньому – крилаті фантастичні чудиська грифони з тулубами левів та орлиними головами терзають (терзання – улюблений мотив «звіриного стилю») оленя.

Але чи не найцікавіша друга смуга зображень. На ній – який реалізм, яка напруга і колоритна жвавість та художня довершеність! – скіфи ловлять диких коней. Очевидно, тарпанів. Видно двох коней, що мирно собі пасуться. Ще мирно. Чи вже мирно. А ось вони – чи інші – вже заарканені, люто борсаються – передано навіть напругу спружинених м’язів! – намагаючись вивільнитись… Туго натягли степовики аркани-повальці – не бачити більше привільним скакунам степу своєї волі. А коні сильні – три дужих скіфи ледве стримують одного заарканеного коня! Та все вже позаду, кочівники таки домоглися свого – вони були неперевершеними приборкувачами коней! – і підкорені тварини вже й загнуздані. А поруч табунник силкується поставити на коліна іншого коня, ще один тим часом його стриножує.

Все відображено з мистецьким талантом і в той же час з натуралістичною точністю – добре видно навіть одяг скіфів, передано їхню зовнішність. Майстер, мабуть, добре знав синів змієногої богині і їхнє життя та побут, тож і відображував їх на побуті з фотографічною точністю.

Між іншим. Сюжет для роздумів. Зберігалася Чортомлицька ваза – та й нині зберігається – у Державному Ермітажі Росії, в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) – найбільшому в царській імперії (в червоній теж) музеї історії мистецтв і культури, що вважається також одним з найвизначніших музеїв світу, який спершу виник як приватна палацова збірка художніх творів Катерини II. Сьогодні Росія пишається, що одне з джерел «поповнення (Ермітажу) – археологічні розкопки, проведені, зокрема, на території України (чомусь цим пишалася й Україна – хоча б її офіціоз УРЕ). Вони збагатили (ще б пак! – В. Ч.) музей цінними пам’ятниками античного мистецтва, зокрема знайденими у грецьких містах-колоніях на узбережжі Чорного моря».

Так ось. Комусь довго муляла ваза з українського Чортомлика (чи то пак, «южнорусских степей», адже навіть Геродот, як виявляється, колись приїздив не куди-небудь, а в – «южнорусские степи», хоч у часи Геродота, «батька історії», ніякої Росії, звісно, (ні «южной», ні ще якоїсь і в помині не було. Пізніше ж степи стали українськими, але все одно в північної сусідки вони вперто значаться, як «южнорусские»), що експонувалася в Ермітажі, і вже за радянських часів її намагалися викрасти (те викрасти, що, по суті, свого часу було самою Росією викрадене в України). Але об’ємна ваза не пролізла через розбиту кватирку. Протягуючи той скарб, відірвали в нього ручку і на тім мусили крадіжку облишити й ретируватися, не солоно сьорбавши. Посудину відреставрували, і вона з новою ручкою, як і раніше, «милує око відвідувачів музею». А мусила б милувати очі в Україні – жаль! Що то значить перебувати в статусі колоніальної країни – бодай і в обіймах «братньої» сестри.[73]

Невідомий скіфський владика[74] помер біля двох з половиною тисячоліть тому. Багатим він був до безміру, і мистецькі шедеври його усипальниці й сьогодні хвилюють людство. Його поховали в головній могилі, що виявилася пограбованою, але, на щастя, вціліли бокові поховання його жони та слуг. Крім них, під курганним насипом було виявлено ще п’ять могил, у трьох з них було поховано одинадцять царських коней – для пишного кортежу на тім світі владики, – коні були в багатих уборах, прикрашених золотими і срібними бляшками, в решті двох – конюхи та зброєносці. Всі теж у розшитих золотом та сріблом пишних шатах, яких вони, звичайно ж, ніколи не носили за життя, то смертна одіж (коли їх подушили чи повбивали довбнею по голові, тоді й зодягли, як на парад), а біля них лежали розкішні сагайдаки, повні смертоносних стріл, якими вони так і не встигли скористатися. Там же знаходився – крім виночерпія – кухар, аби на тім світі готував для владики смачні наїдки, та вістун.

Але й на цьому історія дослідження одного з найбільших курганів нинішньої України Чортомлицького не закінчилася – вона мала ще сумне продовження. Річ у тім, що за згодою, укладеною між Археологічною комісією і