Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Ми ще трохи почекали, потім вилізли.

— А де наші провідники?

— Ловлять рибу. Повернуться увечері, — пояснив Гальванеску. — Знову до нашої розмови. Європі, так-так, усій Європі, терміново потрібна технологія, яка дозволить зробити експлуатацію ефективною та контрольованою. Інакше нас чекають революції. І замок Ракоці зможе стати для мене справжнім Едьдорадо.

— Ким стати?

— Ельдорадо, краєм, багатим на золото.

— Думаєте, ці Ракоці золото добувають?

— Ні, там немає золота. Вони торгують лісом, м’ясом, сиром і медом.

— І що ви хочете в них дізнатися?

— Як їм вдається виробляти стільки! На землях майже немає селян, а Ракоці щорічно продають стільки продукції, наче на них працюють сотні, якщо не тисячі найманих робітників!

— Може, вони їх наймають?

— Ні, точно ні, я перевіряв. Там немає стільки селян — і близько немає.

— Тоді як же все робиться?

— Ось це ми й мусимо дізнатися.

— А чому ви вирішили, що вам знадобиться охорона під час візиту до Ракоці?

— Бо про них поширюються погані чутки. Ніби вони дикі і кровожерливі гірські варвари. Зараз у замку живуть одразу три брати. Кажуть, рідний батько тримав їх на ланцюгах у підвалі, бо не хотів ділити владу. Але брати якось змогли вийти з підвалу і вбили батька. Про це б ніхто й не дізнався, бо володіння Ракоці у глухому куті Карпат. Але про вбивство почув один журналіст і написав до віденської газети про дикості на території угорського королівства. У Будапешті образилися, вирішили арештувати братів Ракоці і провести зразкове слідство та суд. До замку відправили поліцейський загін, який загадково загинув. Начебто під ним провалився міст через річку. Всі поліцейські втопилися. Скандал мав підсилитися ще більше, бо журналіст твердив, що поліцейських убили. Мала вийти величезна стаття, але журналіст несподівано застрелився, перед тим написавши записку, де зізнався, що все вигадав і звів на братів Ракоці наклеп. Кажуть, у бідолахи були переламані кістки пальців, але всі вирішили, що краще обійтися без скандалу. Розслідування загальмувалося, і брати Ракоці залишилися володарями гір. Вони значно збільшили побори для селян, а коли ті відмовилися платити, нападали й жорстоко карали. Селяни почали тікати з земель Ракоці. Переселялися цілими родинами. Дуже швидко там не залишилося нікого, крім самих Ракоці і обслуги замку. Місцеві думали, що невдовзі звідти втечуть і зголоднілі брати, але ті не втекли. Більше того, стали привозити на ярмарки продукцію. Спочатку потроху, а потім більше і більше, так, наче селяни від них не втекли, а навпаки — приїхали. Скільки я не питав, ніхто так і не зміг пояснити, завдяки чому вдалося це диво. Місцеві взагалі воліли не говорити про Ракоці. Казали, це дуже небезпечно для життя. А потім я довідався про сумну долю одного вченого з Аугсбурга. Ми вчилися разом в університеті, потім він займався підвищенням ефективності гірського скотарства. Виводив нові породи корів, винаходив нові рецептури сирів. Уславився науковими публікаціями. І ось він почув про дивних братів у Трансільванії, які змогли якось налагодити випасання тисячних черед корів майже без пастухів. Він написав братам Ракоці, попросив про візит. Брати не відповіли. Він приїхав без запрошення. Везти до замку Ракоці його ніхто не схотів, і мій друг вирушив пішки. За три дні брати привезли тіло бідолахи і сказали, що його розірвали вовки. Вовки в тих горах справді є. А що ніхто не хотів мати справи з братами, то на тому все і скінчилося.

— І ви хочете їхати туди?

— Я довго вагався. Так, мені було дуже цікаво, бо, за моїми даними, брати Ракоці виручали за сир, м’ясо й мед у півтора разу більше, ніж я. Але на мене працювало близько тисячі селян! Тисячі! А ще хтось валив для Ракоці ліс, мотижив кукурудзу на невеличких гірських полях, вирощував квасолю, хтось пас величезні череди, доїв, виготовляв сир!

— Може, вони наймали робітників зі сторони?

— Хіба можна наймати так, щоб про це ніхто не знав? У тебе працюють, потім ідуть, розповідають. Наймити люблять поговорити про те, у кого працювали й на яких умовах. Так-от, ніхто не зустрічав жодного наймита, який працював у Ракоці! Ніхто! Вони самі привозять продукцію на ярмарки, їх супроводжують кілька замкових слуг. Але хтось же мусить працювати! Я вирішив, що мушу побувати там. Та моє завдання — не просто розкрити таємницю господарства братів Ракоці, але й повернутися живим, щоб мати можливість застосувати їхні методи! Тому я не поїхав до них одразу. Я чекав якогось зручного моменту. А коли почув, що ми можете опинитися в Румунії, зрозумів, що це чудова можливість, якою гріх не скористатися.

— Нам знадобиться зброя.

— Усе буде. Зброя, одяг, бінокль, мапа місцевості, запас харчів. Я знаю ваші вподобання, для вас куплено браунінг і манліхер.

— То який план? — спитав я.

— Заїдемо на територію Ракоці. Заїдемо таємно і будемо шпигувати. Спостерігати за тим, що там відбувається. Якщо все роздивимося і в нас усе одно залишаться питання, відвідаємо господарів.

— Ви ж розумієте, що, хоч і зі мною, ви все одно ризикуєте?

— Звісно! Але з вами ризик має розумний розмір. Я готовий ризикувати, якщо матиму шанси на виграш. Я ж економіст, Іване Карповичу, я все прораховую.

— Ну, тоді з’їздимо.