Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Насправді їхати в ті гори я не хотів. Але я був без грошей і документів у чужій, та ще й окупованій, країні. Які в мене шанси доїхати до Пловдива? Та жодних. А тут іще й слово дав. Словами своїми я не розкидався.

Ми просиділи в болотах до вечора. Змерзли, бо ж багаття розпалювати не можна було. Та й сонце сховалося за хмарами. Я зрадів хмарам — значить, ніч буде темна. Коли почало сутеніти, виїхали. Вже по темному дісталися великої ріки. Це був Дунай. Нас чекав човен у чагарнику. Діждалися, поки пропливе катер із солдатами, які час від часу запускали ракети. Потім швидко перепливли. Від берега відійшли пішки, відтак сіли на коней. До самого ранку їхали верхи. Зупинилися на якомусь хуторі серед пагорбів. Там поснідали й попадали в ліжка з численними ковдрами. Увечері знову виїхали. Тепер уже розмовляли. Гальванеску сказав, що ми віддалилися від лінії фронту і болгарських військ тут майже нема їхали швидко, майже без перерв, нас вело двоє провідників. Коли вранці почало світати, я побачив гори.

— Карпати, — сказав Гальванеску. — Невдовзі будемо на місці.

Заночували знову на якомусь хуторі. З господарями і провідниками спілкувався Гальванеску. Видно було, що він уміє робити справи, домовлятися, наказувати й вимагати. Спали до вечора, потім виїхали в напрямку гір. Там їхали стежками серед лісів.

— Ми вже у Трансільванії. У селах тут живуть наші, румуни, в містах здебільшого німці, а земля належить мадярам. Ці Ракоці — теж мадяри. Жорстокий і дикий народ. Наче татари якісь.

— Татари хороші люди,— згадав я своїх знайомих у Криму.

— А мадяри — ні. Коли ми виграємо війну, Румунія забере Трансільванію й проведе конфіскацію земель, а мадярів ми всіх виселимо.

Їхали ще кілька годин, доктору було важко в сідлі, але терпів. Провідники намагалися не поспішати. Потім зупинилися серед лісу, залишили коней і почали дертися на якусь гору. Знайшли печеру, вхід був прикиданий гілками. Усередині чекав ящик із одягом і зброєю. Навіть вибухівка була.

— Ну як? — спитав Гальванеску.

— Те що треба, — кивнув я. Зброя була нова, набої сухі, одяг зручний. Повернулися до коней, поїхали далі.

— Тут колись був кордон між Румунією та Австро-Угорщиною. Багато контрабандистів працювало. Мені обладнання з Німеччини привозили. Тепер без роботи люди, будь-якому замовленню раді.

— Вони з нами і до братів підуть?

— Ні, бояться вони братів. До межі їхніх земель доведуть і залишаться чекати.

— Не продадуть нас?

— Ні, вони ж наші, румуни, мадярів не люблять, — запевнив Гальванеску. Я б так довіряти не став, бо в питаннях грошей люди об’єднувалися в дивний, як кажуть бунтівники, Інтернаціонал, тобто за чималу суму раді були продати будь-кого, не зважаючи на кров.

Ми їхали горами, а потім провідники зупинилися. Вказували руками вперед.

— Ми на кордоні земель Ракоці. Провідники з нами прощаються.

— Залишимо їм і коней, бо з ними важче сховатися, а ми ж хочемо бути непомітними.

Сів дивитися мапу, знайшли один пагорб неподалік від замку Ракоці. Звідти було б зручно спостерігати.

— Вийдемо ще вночі, — сказав я. — Щоб уранці вже на місці бути. Ідемо тихо. Не балакаємо, не куримо, під ноги дивимося.

Гальванеску старанно кивав. Хвилювався дуже, але впертий був, хотів довідатися, що там у братів, і відступати не збирався. Трошки перепочили, вночі вийшли. Я по зірках ішов і за компасом, який світився у темряві. Спочатку добре ішли, потім трохи заблукали, довелося чекати світанку, запізнилися. Йшли лісами. Хоч і важче, але на стежці могли зустрітися люди Ракоці. За мапою до самого пагорба ліс мусив бути, але вийшли на галявину. Вирубали ліс. Он і замок, із якого легко могли помітити. Обійшли галявину, ліс, почули, як сокири стукають. Я наказав докторові залишитися, а сам пішов у розвідку. Обережно наблизився до артілі лісорубів, яка валила дерева, тут-таки рубала гілки й уже готові колоди тягла кіньми вниз. Добре працювали хлопці. Любив я роздивлятися, як люди добре свою роботу знають. Оре мужик, іде за волами, пушить землю без жодного огріху. Наче танцює за ралом. Ось так і хлопці ці з сокирами витанцьовували. Рубали так, що не тільки руками, а всім тілом в удар вкладалися.

І все б нічого, тільки мовчали вони. Як люди разом працюють, то обов’язково балакають. Чи про справи, чи жартома, а тут мовчки, ні пари з вуст. Стукають сокирками, працюють. Німі, чи що? Подивився я, як обійти їх можна, повернувся до Гальванеску.

— І що там?

— Та працюють.

— Хто?

— Та лісоруби.

— Люди? — якось дивно спитав доктор.

— Люди, звісно, а хто ще?

— І що за люди?

— Чорняві такі, наче цигани. І мовчать.

— Цигани? — зацікавився Гальванеску.

— Ну, смагляві, чорняві, схожі, а там бозна.

— Подивитися треба.

— Обійдемо, з пагорба дивитимемося. Ходімо.

Повів я доктора в обхід, більше нам ніхто не трапився, дісталися без пригод. Ліс там був цілий, ховатися легко. Я знайшов місцину, з якої і замок був наче на долоні, й