Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Його вигадали якісь німці.

— Так, я знайшов авторів і вивчив їхню технологію. Вона має величезні недоліки. Після тортур і голоду робітники були здатні лише на зовсім прості операції. Праця на верстатах була для них занадто складною, не кажучи вже про роботу з кресленнями. Робітники мусили перебувати у приміщеннях без освітлення, що унеможливлювало їх використання на сільгоспроботах. «Людей-траву» могли використовувати у дуже вузькому діапазоні примітивних ремісничих робіт. З цього міг отримувати прибуток конкретний власник, але мені потрібні значно ефективніші методи, які б могли застосовуватися на державному рівні. Хоча зараз, наскільки я знаю, кайзерівський уряд зацікавився «отрав’яненням». Мобілізація вичерпала трудові ресурси, а велика кількість полонених робить цікавим їх використання. У військовий час це можливо, але в мирний — ні.

— Ці німці ще й мертвих хотіли використовувати.

— Так, трупаки! Мене теж захопила ця історія. Річ у тому, що я отримував освіту саме в Німеччині і особисто знав кількох учених, які працювали в тому проекті. З погляду науки було продемонстровано блискучі результати! Вдалося оживлювати, нехай і не в повному обсязі, тіла вбитих на строк до тижня. З військового погляду операція була провальна, я так розумію, через ваше втручання. Думаю, німецьке командування досі вам не вибачило, тому вас так старанно і шукають. Але з економічного погляду використання мертвих не обґрунтоване. Вони не здатні до більшості видів робіт і строк дії мають обмежений. Куди більшу цікавість викликала у мене історія з петербурзьким професором Лавессі.

Тут уже я здивувався.

— Слухайте, але ж я її не надрукував! Її не пропустила цензура! Звідки ви знаєте про неї?

— Гроші здатні на дива, Іване Карповичу, а я досить багата людина. Я зміг зацікавити одного з цензорів, який передав мені списки всіх ваших історій, які не отримали дозвіл на публікацію. І от історія з професором мене найбільше зацікавила! Контроль за мозком людини за допомогою підсаджування паразита, на якого потім впливатимуть за допомогою випромінювання радіохвиль. Блискуча ідея!

— Дякувати богу, професор помер від рук жертв своїх дослідів, — сказав я.

— Щось мені здається, ви теж брали участь у розправі. І дарма. Це міг би бути цікавий напрям досліджень.

— Людям у голову садили якихось черваків! — обурився я.

— Іване Карповичу, нічого не вдієш. Ми змушені будемо вдаватися до якихось жорстких, а подекуди й жорстоких заходів, але винятково щоб утримати суспільство від переворотів, революцій та громадянських війн, які коштуватимуть йому значне дорожче! Я це вам кажу не тільки як землевласник, а як учений-економіст. У нас дуже простий вибір: або війна всіх проти всіх із незрозумілими, але точно страшними, катастрофічними, руйнівними наслідками, або пошук технологій, які дозволять освіченій частині суспільства контролювати робочу більшість.

— Але ж і серед освічених є багато таких, хто говорить про рівність.

— Так, є. Цих людей будуть видаляти з-поміж філософів і ставити до роботи, — сказав Гальванеску.

— Але ви б не хотіли опинитися серед робочих?

— Я — ні, бо я призначений для іншого. У мене непогана освіта, серйозні наукові здобутки, я добре веду справи і вже зараз володію великими земельними ділянками, які обробляють за останнім словом науки й техніки. Так, освіту я отримав завдяки тому, що народився у заможній родині. Мій батько був шляхтичем із Баната. Але всі свої статки я заробив сам. І зараз я володію ділянками, у дванадцять разів більшими за ті, що я успадкував від свого батька. Війна завадила розвитку моєї справи, особливо зараз, коли більша частина моїх земель опинилася в зоні болгарської окупації. Та війна не може тривати вічно, і коли вона закінчиться, я хочу мати на руках готові технології, які допоможуть мені ліквідувати залежність від селян.

— Залежність від селян? Хіба селяни не залежать від вас?

— Ми залежимо одне від одного. Вони залежать від моєї землі, а я від їхніх рук і бажання працювати. Якби я міг примусити їх працювати більше і краще, я значно б збільшив прибутковість своїх земель. Так, я і зараз отримую прибуток, бо організував роботу селян на сучасному рівні. Але я змушений платити їм більше, ніж потрібно для простого відтворення сил, витрачених на працю. До того ж селяни з кожним роком нахабніють і вимагають збільшення платні, яка поглинає приріст продуктивності. Всі ці ідеї рівності, справедливої зарплатні, перерозподілу земель у майбутньому можуть поставити під загрозу саме існування моєї справи.

— Тобто ви хочете платити селянам копійки?

— Я хотів би платити їм рівно стільки, скільки потрібно для підтримання життя. Так званий біологічний мінімум Селянин мусить працювати дванадцять-чотирнадцять годин на добу без вихідних. Повертаючись додому, він мусить влягатися спати, з’ївши відведену порцію харчів. Уранці він прокидається й береться до роботи. Одяг і взуття для роботи йому надаються згідно з нормативами. Жодних свят, жодних власних господарств, жодних самостійних рішень. Селяни мусять стати гвинтиками в ідеальному механізму мого підприємства! А вже на прибутки я зможу розвивати науки, мистецтво, освіту.

— Я сам селянин.

— Не обдурюйте себе, Іване Карповичу. Ну який ви селянин? Хіба ви займаєтеся важкою і одноманітною працею, що не потребує розумових зусиль? Ні, ваша праця вимагає розуму і широти погляду. Ви, Іване Карповичу, філософ. Ви — з верхнього прошарку ідеальної держави, а тому вам вигідно підтримувати мої пошуки!

Я хотів не погодитися, коли почулося гуркотіння аероплана.

— Ховаємося! — наказав Гальванеску і кинувся під в’язанки очерету. Я теж сховався там. Аероплан пролетів трохи збоку, я міг роздивитися авіатора,