Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Лакей послухався. Поки він переносив квіти, тривало мовчання.

— Що це за ім’я — Монте-Крісто? — запитала графиня, коли лакей забрав останню вазу. — Прізвище чи назва маєтку, чи просто титул?

— Здається, лише титул. Граф придбав острів у Тосканському архіпелазі, а також, якщо судити з того, що він казав сьогодні вранці, заснував командорство. Адже ви знаєте, що так треба для ордена Святого Стефана у Флоренції, Святого Георгія в Пармі й навіть для Мальтійського Хреста. Утім, він і не хизується своїм шляхетством, прозиває себе випадковим графом, хоч у Римі всі переконані, що він дуже знатний вельможець.

— У нього пречудові манери, — сказала графиня, — принаймні так мені здалося упродовж тих кількох хвилин, що я його бачила.

— О, його манери бездоганні, вони перевершують усе, що бачив я найбільш аристократичного поміж представниками трьох найпишніших європейських шляхт — англійської, іспанської й німецької.

Графиня замислилася, та після короткого вагання провадила:

— Адже ти бачив, любий... я питаю, як мати, ти ж розумієш... ти бачив графа Монте-Крісто у нього вдома, ти проникливий, знаєш світ, у тебе більше такту, ніж буває зазвичай у твоєму віці, то чи вважаєш ти графа тим, чим він здається?

— А чим він здається?

— Ти й сам сказав оце: знатним вельможцем.

— Так про нього думають.

— А ти що думаєш про нього?

— Я, зізнатися, не маю про нього певної думки, гадаю, він мальтієць.

— Я питаю не про його походження, а про нього самого як про людину.

— А, це інша річ. Мені в ньому випало бачити стільки чудернацького, що я схильний розглядати його як байронівського героя, якого лихо позначило фатальним карбом, мов якогось Манфреда, чи Лару, чи, може, Вернера, — одне слово, як уламок давнього роду, якого позбавили спадку його батьки, та він знову набув багатства силою свого могутнього духу, що поставив його понад законами суспільства.

— Ти хочеш сказати...

— Я хочу сказати, що Монте-Крісто — це острів у Середземному морі, без мешканців, без гарнізону, притулок для перемитників усіх національностей і піратів з усього світу. Хтозна, може, ці шановні пани платять господареві за гостинність?

— Можливо... — замислено сказала графиня.

— Та перемитник він чи ні, — провадив Альбер, — граф Монте-Крісто все ж таки чоловік особливий. Певен, ви погодитеся з цим, тому що самі бачили його. Він буде мати величезний успіх у паризьких вітальнях. Уже сьогодні вранці він почав свій вступ у світ із того, вразив усіх, навіть самого Шато-Рено.

— Скільки ж йому років? — запитала Мерседес, яка, либонь, надавала цьому великого значення.

— Тридцять п’ять або тридцять шість.

— Отакий молодий! Не може бути! — сказала Мерседес, відповідаючи заразом і на Альберові слова, і на свої думки.

— Проте це так. Кілька разів казав він мені, і, звісно ж, не навмисне: «Тоді мені було п’ять років, тоді десять, а тоді п’ятнадцять». Я з допитливості порівнював дати, і вони завжди збігалися. Певне, цьому дивному чоловікові, що його вік визначити неможливо, і справді тридцять п’ять років. Та й пригадайте, які жваві його очі, який темний чуб, він блідий, але на чолі його нема жодної зморшки, це не лише дужий чоловік, а й молодий іще.

Графиня схилила голову, наче понурилася під тягарем гірких думок.

— І цей чоловік приязно ставиться до тебе, Альбере? — схвильовано запитала вона.

— Мені здається, так.

— А ти... ти теж його любиш?

— Він подобається мені, хоч що там казав би Франц Д’Епіне, який запевняє, що це людина з того світу.

Графиня здригнулася.

— Альбере, — мовила вона тремтливим голосом, — я завжди застерігала тебе від нових знайомств. Тепер ти вже дорослий і сам міг би давати мені поради, та я повторюю: будь обережний.

— І все-таки, щоб ваша порада стала мені корисна, люба матінко, мені слід було б заздалегідь знати, чого боятися. Граф не грає в карти, п’є тільки воду, насилу обарвлену краплею іспанського вина, заможний він настільки, що якби він попросив у мене позичити грошенят, то я щиро засміявся б, та й годі. То чого ж мені остерігатися від нього?

— Правда твоя, — відказала графиня, — мої побоювання безпідставні, тим паче що йдеться про чоловіка, який порятував тобі життя. До речі, Альбере, чи добре прийняв його батько? Нам треба бути винятково уважними до графа. Твій батько часто зайнятий, заклопотаний справами, то, може, несамохіть...

— Він був бездоганний, — урвав Альбер. — Ще й надто: йому, вочевидь, дуже припали до смаку надзвичайно вдалі компліменти, які граф виголосив так, наче знає його тридцять років. Усі ті хвальні зауваження були страшенно приємні батькові, — докинув Альбер, усміхаючись, — тож вони розлучилися найліпшими друзями, і батько навіть хотів попровадити графа до Палати, щоб той послухав його промову.

Графиня нічого не відказала на те — вона так глибоко замислилася, що навіть очі заплющила. Альбер стояв перед нею, дивився на неї з тією синівською любов’ю, що буває особливо ніжна і прониклива, коли матінка ще молода і гарна; побачивши, що вона заплющила очі, і прислухавшись до її рівного подиху, він подумав собі, що вона заснула, навшпиньки вийшов і обережно причинив за собою двері.

— Це не людина, а диявол, — хитаючи головою, прошепотів він, — я ще в Римі передбачав, що його поява стане сенсацією у світському товаристві, а тепер про міру його впливу свідчить непогрішний термометр: якщо моя матінка звернула на нього увагу, то він, звісно ж, особлива людина.

І він подався до стайні, із прикрою думкою про те, що граф Монте-Крісто, навіть пальцем не ворухнувши, добув запряг, перед яким, ув очах знавців, його гніді відступали на друге місце.

— Ох, справді, — сказав він собі, — нема на світі рівності людської; треба буде попросити, щоб батько розвинув цю думку у Верхній палаті.

IV. Пан Бертуччо

Тим часом граф Монте-Крісто прибув до своєї оселі; їхав він туди хвилин із шість. Тих шести хвилин було доста, щоб на нього звернули увагу десятки зо два молодиків, що знали ціну того запрягу, якого самі вони не могли придбати. Вони пустили чвалом своїх коней, щоб хоч мимохідь поглянути на того вельможу, що дозволяє собі купувати коней по десять тисяч франків за голову.

Дім, що його обрав Алі для міського помешкання графа Монте-Крісто, був розташований на правому боці Єлисейських Полів, якщо братися під гору, і містився поміж двориськом і садом. Густа купа дерев, що височіли посеред двору, затуляла частину фасаду; праворуч і ліворуч тієї купи лежали, немов дві руки, дві алеї, що служили для проїзду ридванів і коляс від брами до подвійного ґанку, де на кожній сходинці стояли в кутках порцелянові вази з квітами. Дім самотньо височів посеред великого відкритого простору; крім парадного ґанку, був ще й другий вихід, на вулицю Понтьє.

Перш аніж візник устиг погукати воротаря, тяжка