Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Видно, що ви не знаєте графа Монте-Крісто, батьку, — устряв до балачки Альбер. — Те, що може задовольнити його, перебуває за межами нашого світу; він не женеться за почестями й бере від них лише те, що поміщається на сторінках паспорта.

— Оце найправдивіше судження про мене, яке я чув у моєму житті, — сказав граф Монте-Крісто.

— У графа була спромога облаштувати своє життя, як йому хотілося, — зітхнувши, сказав граф де Морсер, — тож він обрав стежину, прикрашену квітами.

— Так отож, — відказав граф Монте-Крісто з усмішкою, якої не зумів би змалювати жоден маляр і не пояснив би жоден фізіономіст.

— Якби я не боявся стомити вас, — мовив генерал, вочевидь зачарований поведінкою гостя, — то повів би вас до Палати: сьогоднішнє засідання цікаве для кожного, хто не знайомий із нашими чудесними сенаторами.

— Буду вам дуже вдячний, якщо ви запропонуєте мені це іншого разу, та сьогодні я сподіваюся, що мене відрекомендують графині, тож усе-таки зачекаю.

— А ось і матінка! — вигукнув віконт.

І граф Монте-Крісто, хутко обернувшись, угледів на порозі вітальні пані де Морсер; непорушна і бліда, вона стояла у дверях, що були напроти тих, якими увійшов її чоловік, і коли граф Монте-Крісто обернувся до неї, вона опустила руку, якою спиралася на позолочену лутку дверей.

Вона стояла там уже декілька секунд і чула останні графові слова.

Той підвівся і низько вклонився графині, яка мовчки й шанобливо відповіла на його поклон.

— Що з вами, графине? — запитав граф де Морсер. — Вам недобре? Може, тут занадто душно?

— Матінко, вам недобре? — вигукнув віконт, підходячи до Мерседес.

Вона вдячно всміхнулася.

— Ні, — мовила вона, — мене схвилювала зустріч із графом. Адже якби не він, то ми тепер були б охоплені смутком і носили траур. Графе, — провадила вона, підходячи до нього з королівською величністю, — я зобов’язана вам життям мого сина, і за цю доброчинність я від усього серця благословляю вас. Я щаслива, що можу нарешті висловити вам мою вдячність.

Граф знову вклонився, ще нижче, ніж першого разу, він був ще блідіший, ніж Мерседес.

— Ви занадто великодушні, графине, — надзвичайно лагідно і шанобливо відказав він, — я нічого особливого не вчинив. Порятувати людину, позбавити батька страждань, а жінку сліз — не добра справа, це людський обов’язок.

— Щасливий мій син, що в нього є такий друг, як ви, графе, — щиро відказала пані де Морсер. — Дякую Богові, що він так розсудив.

І Мерседес звела до неба свої прегарні очі, де сяяв вираз нескінченної вдячності, графові навіть здалося, ніби в них зблиснули сльози.

Пан де Морсер підійшов до неї.

— Я вже перепросив графа, що мушу покинути його, — сказав він. — Сподіваюся, ви теж попросите його вибачити мені. Засідання розпочинається о другій годині, зараз третя, а я маю виступати.

— Їдьте, я постараюся, щоб наш гість не нудьгував за вашої відсутності, — сказала графиня ще й досі схвильованим голосом. — Графе, — провадила вона, звертаючись до Монте-Крісто, — чи не виявите ви нам честі пробути у нас цілий день?

— Я дуже вдячний вам, графине, повірте мені. Та я вийшов коло ваших дверей з дорожнього ридвана. Я ще не знаю, як мене влаштували в Парижі, навіть майже не знаю де. Це, звісно, дрібниці, та все ж таки я трохи непокоюся.

— Але ви обіцяєте принаймні принести нам це задоволення іншого разу? — запитала графиня.

Граф Монте-Крісто мовчки вклонився, і той поклон можна було взяти за згоду.

— Тоді я не тримаю вас, — відказала графиня, — мені не хочеться, щоб моя вдячність оберталася неделікатністю або настирливістю.

— Любий графе, — сказав Альбер, — якщо дозволите, я постараюся віддячити вам у Парижі за вашу люб’язність у Римі й надам вам до розпорядження мій ридван, поки ви ще не завели собі, на чому їздити.

— Дуже вдячний, віконте, — сказав граф Монте-Крісто, — та сподіваюся, Бертуччо не без користі перевів чотири з половиною години, які були у нього в запасі, тож біля ваших дверей мене чекає якийсь повіз.

Альбер звик до графової поведінки, він знав, що той, мов Нерон, завжди має на оці неможливе, тож більше нічому не дивувався, тільки хотів особисто пересвідчитися в тому, як виконуються графові веління, і провів його до дверей.

Граф Монте-Крісто не помилився: тільки він вийшов до передпокою графа де Морсера, як лакей, той самий, що приніс у Римі Альберові з Францом графову візитну картку, вибіг надвір, і коли шляхетний мандрівець вийшов на ґанок, на нього вже і справді чекав повіз. То був двомісний ридван роботи Келлера і в нього була запряжена ота пара коней, яку Дрей напередодні, як відомо було вже усім паризьким жевжикам, відмовився продати за вісімнадцять тисяч франків.

— Віконте, — сказав граф Альберові, — я не запрошую вас зараз до себе, бо там усе зробили поспіхом, а, як вам відомо, мені дорога репутація людини, що вміє зручно влаштуватися навіть у тимчасовій оселі. Дайте мені день, а потім дозвольте запросити вас. Тоді я буду цілком певен, що не порушу законів гостинності.

— Якщо ви просите один день, графе, то я можу бути певен, що ви покажете мені не дім, а палац. Їй-богу, вам служить якийсь добрий дух.

— Що ж, нехай думають так, — відказав граф Монте-Крісто, ставляючи ногу на оббиту оксамитом приступку свого чудового ридвана, — це забезпечить мені успіх у пань.

Граф Монте-Крісто сів у ридван, дверцята зачинилися, і коні пішли учвал, та він усе ж таки встиг помітити, як ледь помітно гойднулися фіранки у вікні вітальні, де він покинув пані де Морсер.

Повернувшись до матінки, Альбер застав її у глибокому оксамитовому фотелі; у покої панував напівморок, тільки де-не-де мерехтіли блищики на вазах і на кутах позолочених рам.

Альбер не міг роздивитися обличчя графині, що губилося під газовою вуаллю, яку вона напнула на голову, та йому здалося, ніби голос її тремтить; до пахощів руж і геліотропів, що наповнювали жардиньєрку[48], долучався гострий і їдкий дух нюхальної солі; і справді, Альбер занепокоєно помітив, що графинин слоїчок уже вийнятий із сап’янового чохла і лежить в одній із плескатих ваз, що стоять на коминку.

— Ви занедужали? — вигукнув він, підходячи до матінки. — Вам стало недобре, поки мене не було?

— Нітрохи, Альбере, та всі ці троянди, туберози й помаранчеве квіття так гостро пахнуть тепер, коли настали спекотні дні...

— То треба їх винести, — сказав Морсер, сіпаючи за шнурок дзвоника. — Вам і справді недобре, уже як ви увійшли до вітальні, то були дуже бліді.

— Дуже бліда?

— Це вам до лиця, але з ми батьком полякалися.

— Батько сказав тобі про це? — хутко запитала Мерседес.

— Ні, та він сказав це вам самій, хіба не пам’ятаєте?

— Ні, не пам’ятаю, — відказала графиня.

За покликом Альберового дзвінка увійшов лакей.