Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Альбер із графом попрямували за ним.

Увійшовши до графового передпокою, ви спершу помічали над дверима гербовий щит, що своєю розкішною оправою і цілковитою відповідністю опорядженню всієї кімнати свідчив про те значення, якого власник дому надавав тому гербові.

Граф Монте-Крісто зупинився перед щитом і уважно розглянув його.

— Сім золотих мерлеток снопом на лазурному полі, віконте? — запитав він. — Це, звісно ж, ваш фамільний герб, віконте? Якщо не брати до уваги того, що я знайомий із геральдичними фігурами і трохи знаюся на гербах, я кепський знавець геральдики; адже я граф несправжній, сфабрикований у Тоскані за встановлення командорства святого Стефана, то, певне, і не взяв би титулу, якби мені не казали, що, як багато мандруєш, це конче необхідно. Треба ж мати щось на дверцятах ридвана, бодай для того, щоб митні чиновники тебе не переглядали. Тож перепрошую, що я пропоную вам таке запитання.

— У ньому нема нічого нескромного, — відказав Морсер з простотою цілковитої певності. — Ви вгадали: це наш герб, тобто родовий герб мого батька, та він, як бачите, поєднаний з іншим гербом — срібною вежею, а це родовий герб моєї матінки. По жіночій лінії я іспанець, та рід Морсерів — французький, і, як мені доводилося чувати, один із найдавніших на півдні Франції.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — це і засвідчують мерлетки. Майже всі озброєні пілігрими, що вирушали на завоювання Святої землі, обирали своїм гербом або хрест, знак їхньої місії, або перелітних птахів, знак далекої дороги, що чекала на них і що її вони сподівалися здолати на крилах віри. Хтось із ваших предків із батькового боку, либонь, брав участь в одному з хрестових походів. Якщо навіть то був похід Людовика Святого, то й тоді ми сягнемо ХІІІ століття, що й геть непогано.

— Дуже навіть можливо, — сказав Морсер, — у мого батька в кабінеті є наше родовідне дерево, яке все це пояснює. Я колись склав до нього коментарі, де навіть Озьє і Жокур знайшли би для себе чимало повчального. Тепер я вже збайдужів до цього, та мушу вам сказати, як чичероне, що в нас, за нашого демократичного уряду, починають дуже цікавитися цими речами.

— Тоді ваш демократичний уряд мав би обрати щось ліпше від тих двох вивісок, які я бачив на ваших пам’ятниках і які позбавлені будь-якого геральдичного сенсу. Що ж до вас, віконте, то ви щасливіші од вашого уряду, бо герб ваш прегарний і збуджує уяву. Так, ви і провансалець, і іспанець, цим і пояснюється, — якщо портрет, який ви мені показали, схожий, — чудесна смаглява барва обличчя шляхетної каталонки, яка так захопила мене.

Треба було бути Едіпом чи навіть самим Сфінксом, щоб відгадати іронію, яку вклав граф у ті слова, що, здавалося б, просякнуті були найвишуканішою поштивістю, тож Морсер подякував йому усмішкою і, пройшовши вперед, щоб показати йому шлях, відчинив двері під гербом, які провадили, як ми вже казали, до вітальні.

На чільному місці в тій вітальні висів портрет чоловіка років тридцяти п’яти, чи й трохи більше, у генеральському мундирі, з еполетами жмутом, що було прикметою високого звання, із хрестом Почесного легіону на шиї, що свідчило про командорський ранг, і з зірками на грудях: праворуч — ордена Спасителя, а ліворуч — Карла ІІІ, із чого можна було виснувати, що змальована на тім портреті особа воювала у Греції й Іспанії або, що в царині знаків розрізнення однаково, виконувала в тих країнах дипломатичну місію.

Граф Монте-Крісто заходився так само, як і першого, розглядати того портрета, аж відчинилися бічні двері, й увійшов сам граф де Морсер.

То був чоловік років сорока п’яти, та на взір йому було щонайменше п’ятдесят; його чорні вуса і брови мали дивний вигляд у контрасті з геть білою, по-вояцькому підстриженою чуприною; він був у цивільному, і смугаста стьожка в його петлиці нагадувала про різні ордени, які йому вручили. Постава його була досить шляхетна, та й увійшов він із дуже привітним та щирим виглядом. Граф Монте-Крісто не зробив жодного кроку йому назустріч, враження було таке, наче ноги його приросли до землі, а очі вп’ялися в обличчя графа де Морсера.

— Батьку, — сказав Альбер, — маю честь рекомендувати вам графа Монте-Крісто, великодушного нашого друга, якого, як ви знаєте вже, я мав за щастя зустріти скрутної пори.

— Граф у нас бажаний гість, — з усмішкою вітаючи графа Монте-Крісто, мовив граф де Морсер. — Він зберіг нашій родині її єдиного спадкоємця, і ми йому за це безмежно вдячні.

Сказавши те, граф де Морсер показав графові Монте-Крісто на фотель і самі сів коло вікна.

Сідаючи у той запропонований йому фотель, граф Монте-Крісто постарався лишитися в затінку широких оксамитових штор, щоб непомітно читати на змореному і заклопотаному графовому обличчі повість потаємних страждань, що закарбувалися у кожній передчасній зморшці.

— Графиня вбиралася, коли віконт передав їй, що вона матиме задоволення познайомитися з вами, — сказав Морсер. — За десять хвилин вона прийде сюди.

— Для мене велика честь, — сказав граф Монте-Крісто, — першого ж дня мого прибуття до Парижа зустрітися з людиною, заслуги якої дорівнюють її славі й до якої доля, як виняток, була справедлива, та, може, на рівнинах Мітіджії чи в Атлаських горах вона готує вам і маршальський жезл?

— О ні, — трохи зашарівшись, відказав Морсер, — я покинув службу, графе. Під час першої Реставрації мене вшанували званням пера, я брав участь у перших походах і служив під орудою маршала де Бурмона, тож, звісно, міг розраховувати на найвищу командну посаду, і хтозна, що сталося б, якби на престолі залишалася старша гілка! Та, либонь, Липнева революція була така блискуча, що могла дозволити собі бути невдячною до всіх заслуг, що не сягали імператорського періоду. Тож мені довелося подати у відставку; такий чоловік, що, як я оце, добув еполети на полі бою, не вміє маневрувати на слизькій долівці віталень. Я покинув військову службу, узявся до політики, промисловості, до вивчення прикладних мистецтв. Мене завжди цікавили ці речі, та за двадцять років служби не було часу до них узятися як слід.

— Тим-то ваша нація і має перевагу над іншими народами, графе, — відказав Монте-Крісто. — Ви, нащадок шляхетного роду, володар величезного маєтку, подалися заслуговувати перші посади, вступивши на службу простим вояком, а це рідко трапляється, та й ставши генералом, пером Франції, командором Почесного легіону, ви починаєте вчитися чомусь новому, причому не задля нагород, а лише для того, щоб прислужитися своїм ближнім... Що ж, це чудово, це навіть вражає.

Альбер дивився і слухав з величезним подивом: такий ентузіазм у графа Монте-Крісто був для нього несподіванкою.

— На жаль, ми, в Італії, не такі, — провадив граф, наче намагаючись розвіяти ледь помітну тінь, яку викликали його слова на Морсеровому обличчі, — ми ростемо, як годиться нам рости, і впродовж усього життя зберігаємо те саме листя, ту саму подобу і часом ту ж таки непотрібність.

— Проте для такої людини, як ви оце, Італія — підходяща батьківщина, — заперечив граф де Морсер. —