Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Десь за годину Гальванеску попередив мене.

— Будьте готові.

— Я готовий.

З коридору почулися кроки, загриміли замки сусідньої камери, потім моєї. Було темно, двері відчинилися, і я вийшов. Побачив якусь тінь, потім іще одну, значно більшу.

— Це я, — прошепотів Гальванеску, якого я впізнав за голосом. — Ходімо.

Пішли коридором, минули відчинені двері, потім іще одні, потім узяли ліворуч — іще одні двері, й ми опинилися на вулиці. Зійшли сходами, пройшли під парканом до сараю. Чути було, як хтось гигоче і випиває. Найімовірніше, пиячила охорона тюрми. Жіночий сміх, крики. Їх добре відволікали. Ми зайшли в сарай. Гальванеску кинувся до купи соломи, розрив її. Там виявився підкоп під стіною. Гальванеску поліз першим і застряг, бо був дядько дебелий. Довелося його проштовхувати, щоб проліз. Я поліз в отвір ногами вперед, засипав за собою солому, щоб не одразу знайшли. Виліз на темній порожній вулиці. Попереду почулися кроки патруля. Гальванеску шарпнувся, я потягнув його до стіни. Сам би легко перемахнув, але він був заважкий.

— Сідайте і вдавайте п’яного! — прошепотів я, перестрибнув через паркан, став спостерігати у щілину.

Патруль наближався. Солдати помітили якийсь рух, щось запитали, наставивши гвинтівки, багнети виблиснули у місячному сяйві. У відповідь Гальванеску, що незграбно сидів на землі, щось забубонів. Дуже переконливо, бо солдати одразу розслабилися, повернули гвинтівки за спину і пройшли повз, щось балакаючи між собою. Мабуть, засуджували пияцтво. Патруль віддалився, я переліз через паркан. Гальванеску важко дихав.

— Не люблю я оце таких пригод, — сказав він.

— Та я теж, але куди від них подінешся?

Гальванеску повів мене далі. Видно було, що містечко він знає добре, вів упевнено, не вагався. Більше патрулів ми не зустрічали, невдовзі вже були за містом.

— Іване Карповичу, ви свистіти вмієте?

— Вмію, — сказав я. Вже не відмовлявся від власного імені.

— Свисніть, будь ласка, а то я не вмію.

Я свиснув, нам відповіли. Невдовзі вийшов якийсь хлопчик, повів геть від міста. За кілька верст вивів до невеличкого табору. Там нас посадили на коней, і ми рушили далі верхи. Гальванеску, як я помітив, був вершником посереднім.

— Я ж учений, землевласник, а не пастух якийсь, — пояснив, помітивши мій погляд.

— Та я теж не так щоб кентавр, — відповів, похизувавшись нововивченим словом. Згадав, як трималися в сідлі паралатівські мужики. От вони наче вершниками й народжувалися. Та й харламські степові бандити їздили верхи добре. Я згадав, скільки різноманітних пригод пережив, і тільки головою закрутив.

Через кілька годин заїхали в край боліт, порослих очеретом. Під копитами жвакала вода. Попереду несподівано злетіло кілька освітлювальних ракет. Наші провідники загомоніли між собою. Ми зупинилися, кілька людей помчало вперед. Невдовзі повернулися, щось розповідали.

— Що сталося? — спитав я Гальванеску.

— Нашу втечу помітили раніше, ніж я планував, — сказав доктор. — Телеграфом підняли тривогу. Нам треба переплисти через Дунай, але там зараз плавають човни з прожекторами, чатують посилені пости болгарської піхоти. Доведеться перечекати, поки все заспокоїться.

— Нас не знайдуть тут?

— У ці болота ніхто не лізтиме, можете бути певні.

Ми повернули на якусь ледь помітну стежку, ще довгенько їздили серед боліт, поки не виїхали до острівця, вкритого лісом. Там зупинилися на відпочинок. Нам дали по кожуху і по оберемку очерету. Ми вляглися і швидко заснули.

Я прокинувся вже вдень. Сонце світило просто в очі, таке приємне, що мружився наче кіт, грівся і не міг нагрітися.

— Ось, Іване Карповичу, поснідайте. — Гальванеску поставив переді мною глиняну миску з їжею. Тепер я міг його роздивитися. Років за п’ятдесят, високий, широкоплечий, з великою головою й чолом ледь не в дві долоні. Чисто поголений, мав довгі та тонкі пальці, не призвичаєні до важкої роботи.

— Це мамалига, кукурудзяна каша, а ось іще сушена риба. Вибачайте, що примітивно так, але вже що маємо.

— Я до простої їжі звик, — кивнув йому, взявся за сніданок. Мамалига ця була смачна, і риба теж.

— Шукають вас, Іване Карповичу, дуже шукають. Навіть аероплани задіяли. Більше, звісно, на півночі чекають, думають, що до Росії пробиваєтеся. Але інші напрямки теж перекрили. На шляхах пости стоять, перевіряють документи, у кожен віз заглядають. Я так розумію, дуже вже хотіло вас німецьке командування. — Гальванеску посміхнувся.

— То що будемо робити?

— Та що. Як ніч буде темна, перевезуть нас через Дунай, і поїдемо ми, куди треба. А як не темна, доведеться почекати.

— Тоді розповідайте, куди їдемо й до чого готуватися.

— Їдемо ми в замок, що належить родині Ракоці. Колись вона володарювала в цілій Трансільванії, та потім втратила майже все. Залишилося кілька невеличких володінь у горах, які досі належать цим Ракоці.

— І що вас там цікавить?

— Мене цікавить їхнє господарство.

— Себто?

— Як і