Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ну, мабуть же, селяни, хто ще?

— У тому-то й річ, що Ракоці належить багато землі, але вся вона в горах. То ліси, то полонини. Селян там майже немає, дикі місця. Але Ракоці примудряються утримувати багато худоби, продають багато сиру та меду, торгують лісом, завдяки чому мають великі прибутки. Я б про цих Ракоці й не знав, та прочитав у газетах, що вони купили собі нове авто й електростанцію збудували на гірській річці. І це коли інші землевласники, що мають значно зручніші землі, позакладали їх у банках. Мені стало цікаво, як Ракоці могли розбагатіти.

— І чому вам це цікаво?

— Бо я, Іване Карповичу, вчений-економіст.

— Це як?

— Я вивчаю особливості господарювання, вишукую найбільш ефективні методи, щоб ужити їх і отримати прибуток. Особливо мене цікавить ефективна організація праці найманих робітників. Зараз це проблема у всьому світі.

— У чому проблема? Платіть — і люди працюватимуть. — Я згадав робітників із товариства Ельворті, які жили, наче пани.

— Проблема в тому, що... — Гальванеску замислився. — Ні, давайте я розповім вам від самого початку. Був такий давньогрецький філософ Платон. Ви знаєте, що таке давньогрецький?

— Знаю, я про Одіссея читав.

— Добре. Так от, Платон жив пізніше за Одіссея, однак, дуже давно. Він описував ідеальну державу, яка складалася з ремісників та селян, воїнів та філософів — тобто мудреців. Селяни й ремісники мусили працювати й забезпечувати харчами та речами себе та воїнів із філософами. Воїни мусили забезпечувати оборону держави від зовнішніх ворогів і боротися з внутрішніми. Філософи мали керувати державою, займатися наукою та мистецтвом, провадити релігійні ритуали. Платон дещо передавав куті меду, коли вимагав надмірного втручання держави в будь-які процеси, від обрання пари для дітонародження і до заборони торгівлі, але він правильно помітив розшарування на три головні групи: робітників, охоронців і керівників. У такому вигляді держави існували віками й тисячоліттями. Селяни та ремісники підкорялися солдатам, а ті визнавали першість філософів. Не можна сказати, що ця система діяла ідеально, траплялися збої. Інколи повставали робітники, часом солдати хотіли отримати владу. Але жодне з повстань не завершилося руйнуванням системи ідеальної держави. Ця система існувала далі. Але тепер ця стала гармонія опинилася під загрозою. Бо філософам і солдатам дедалі складніше утримувати в покорі робітників. Революції, що прокотилися Європою і світом, можуть знищити державність, і з цим треба щось робити.

— І що?

— Знайти методи організації праці, які забезпечать ефективний контроль над селянами та ремісниками, над робочим людом. Розумієте, Іване Карповичу, всілякі революціонери зваблюють простих людей розповідями про рівність і братерство, але вони брешуть, бо рівність, принаймні за нинішнього розвитку виробничих сил, неможлива. Може, колись машини так розвинуться, що зможуть забезпечити економічне підґрунтя рівності, але до цього ще дуже й дуже далеко. Зараз ми маємо ситуацію, коли якщо не більша, то значна частина суспільства мусить старанно й багато працювати на іншу частину, яка може отримувати кращу освіту, харчування, насолоджуватися мистецтвом, займатися наукою, вести істинно людське життя. Рівність зараз просто технічно неможлива.

— Але всі бунтівники її обіцяють.

— Бунтівники мріють лише перевернути піраміду. Щоб опинитися нагорі, зайняти місце нинішніх володарів життя. Усі ці революціонери хочуть стати панівним класом, а їхні розмови про рівність — або побрехеньки, або маячня!

— Але хто ж погодиться важко працювати, щоб добре жив хтось інший?

— Ось я і шукаю відповідь — як примусити робочий люд працювати й підкорятися? Раніше з цим могли впоратися насилля та неосвіченість. Філософи й солдати примушували робітників працювати, а ті не знали, що можуть жити інакше. Але зараз із цим стає важче. Химерні ідеї рівності розлітаються дуже швидко, і зупинити їх поширення серед робітників дуже важко, якщо взагалі можливо. Самим насиллям теж не можна діяти, бо для нього потрібна велика різниця в силі між солдатами та робітниками. А ця різниця майже нівелювалася з початком Великої війні, зі всіма масовими мобілізаціями, коли мільйони робітників отримали зброю. Чи не повернуть вони її проти влади? Загроза така є, і це загроза самому цивілізованому суспільству. Я шукаю шляхи відведення цієї загрози, метод організації роботи, який би дозволяв контролювати працівників і утримувати їх від повстання. Я дуже зацікавився історією, яку ви назвали «Люди-трава».

— О, ви читали її? — здивувався я, бо історія вийшла досить сумна і страшна, читачі скаржилися, просили, щоб я не писав таких жахів.

— Заради цієї історії я і вивчив російську! — усміхнувся Гальванеску. — Я дуже цікавився таким способом залучення людей до праці.

— Це жахливо, — скривився я.

— Але досить ефективно! Так, метод потребує досить жорстокої обробки робітників — усі ці тортури, побиття, використання голоду, щоб зламати особистість, виглядають не дуже добре і можуть викликати заперечення та протести в нашому суспільстві. Але результат же був! Оброблені робітники зосереджувалися на праці, не намагалися уникати її чи, тим паче повставати. Вони працювали й не помічали більше нічого.

— Вони були як неживі. Не як — просто неживі! Це вбивство людей, — нагадав я.

— Іване Карповичу, задля існування суспільства й культури ми мусимо приносити в жертву частину цього суспільства. Не через власну кровожерливість, а через обмеженість виробничих сил на нинішньому етапі.

— То ви хочете робити з людей траву? — Я уважно подивився на Гальванеску. Якщо так, я не збирався мати з ним справ.

— Ні, Іване Карповичу, не збираюся, бо метод, який ви назвали