Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— На мене?

— Так, уже кілька тижнів тому я міг вийти на волю, але почув, що болгарська контррозвідка вас чекає, й вирішив трохи затриматися, щоб дещо запропонувати.

— Як ви могли мене чекати, якщо ми не знайомі?

— Але я вас знаю. Заради вас я вивчив російську мову! Щоб читати ваші пригоди в оригіналі!

— Ви з кимось мене сплутали.

— Ні, не сплутав. Але це не предмет для обговорення. Я хочу зробити вам пропозицію. Я допомагаю вам утекти звідси, ми тікаємо разом і вирушаємо до Трансільванії. Це область у горах, між Румунією та Угорщиною. Там ви допоможете мені в одній справі. Потім я допоможу вам доїхати до Пловдива. Я так розумію, ви туди збиралися.

— Ви щось занадто добре обізнані, як для простого в’язня.

— А я не простий в’язень. Я маю в цій тюрмі свої очі та вуха, я чую все, про що говорять болгарські офіцери, і читаю їхні листи. Тому я добре знаю про вашу справу. Як вам моя пропозиція?

— Підозріла, дуже підозріла.

— Ви боїтеся провокації? Але подумайте самі, для чого болгарам провокувати? Уже вранці тут будуть німці, які вас схоплять і спробують використати для своєї гри. Вислизнути з німецьких рук вам буде значно важче.

— Що за справа у вас?

— Ми відвідаємо один маєток у Трансільванії. Поговоримо з господарями, подивимося, що і як. Від вас мені потрібні радше охоронні послуги.

— Охоронні?

— Розумієте, я вчений і господарник, а не бойовик якийсь. Я не вмію стріляти, не відчуваю небезпеки. Ми поїдемо в гості до людей норовливих, що сидять у своїх горах і можуть бути схильні до агресії. Мені потрібен надійний тил, людина, що гарантуватиме мою безпеку. І ви, здається, — найкраща для цього кандидатура.

— Я провінційний міщанин, у мене крамничка була, у Полтаві.

— У вас є приблизно півгодини на роздуми. Якщо ви зі мною, ми тікаємо. Якщо ні, я втечу сам, а вами займатимуться німці, — сказав чоловік, який називав себе Гальванеску.

— Але як можна втекти звідси?

— Про це є сенс говорити, лише якщо ви погодитеся на мою пропозицію.

— Але що мені завадить погодитися, втекти разом з вами, а потім утекти й від вас?

— Слово. Я візьму з вас слово, що ви поїдете зі мною в Трансільванію.

— Слово? Що зараз важить слово?

— Нічого, воно зараз легше за порохню. Якщо, звісно, це не слово Івана Карповича Підіпригори.

— Звідки ви знаєте про вагу його слова?

— Бо я читав майже всі ваші історії. До речі, я й писав вам. Пам’ятаєте, землевласник із Кагула? Ще перед війною я запрошував вас у гості. Ви відповіли, що дуже зайняті. — сказав Гальванеску. Якщо перед цим я ще сумнівався, то тепер припинив. Лист справді був, і про нього міг знати лише його автор та я.

— То були ви?

— Так, я пропонував вам відпустку в Бессарабії. Хотів поспілкуватися.

— Навіщо я вам тоді знадобився?

— Зацікавила одна історія, яку я хотів попросити вас розслідувати. Але згодом я дізнався про все, що хотів. Тепер же й розслідувати нічого не треба, лише охороняти.

— Скільки часу потрібно для поїздки?

— Десь два дні, аби доїхати до Трансільванії. Могли б і швидше, але в окупованій країні непросто пересуватися. Потім кілька днів у горах і ще кілька до Пловдива. Тижня нам мусить вистачити.

— Якщо часу знадобиться більше, я залишу вас. У мене термінові справи.

— Добре, тижня нам вистачить. Ми домовилися?

— Так.

— Я прошу вас дати слово, що ви виконаєте мою умову.

— Я обіцяю.

— Я дуже радий! — Його голос справді бринів від радості.

— Але нам треба ще вибратися звідси.

— За цим справа не стане.

— Тут міцні стіни.

— Міцні стіни не завадять, коли стражники слабкі. — Гальванеску засміявся.

— На мені наручники.

— Позбудемося їх уже на волі. Поки відпочивайте. Наскільки я знаю, ви застудилися.

— Зараз уже все добре.

— Чудово. Я покличу вас.

Він замовк. Я повернувся на нари. Не радів. Не сумнівався. Будь що буде. Я вже стільки разів думав, що пригоди закінчилися й тепер у мене прямий шлях до Моніки, що тепер вирішив радіти, лише коли візьму її на руки. А до того просто робити все, щоб дійти до неї.

Я лежав на боці й згадував лист від якогось пана з Кагула, який запрошував до себе на відпочинок і спілкування. Читачі часто запрошували мене до себе, але я ніколи