Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Стережіться, — відказав Морсер, — найпроникливіші люди відступили перед цією загадкою.

— Нам виділяють три мільйони на поліцію, щоправда, їх завжди витрачають передчасно, та на це діло п’ятдесят тисяч франків принаймні знайдеться.

— А як дізнаєтеся, хто він, ви мені скажете?

— Неодмінно. До побачення, Альбере. Панове, бувайте.

І, вийшовши до передпокою, Дебре гукнув:

— Загадайте подати ридван!

— Бачу, — сказав Бошан Альберові, — я так і не потраплю до Палати, та моїх читачів почастую дечим ліпшим, ніж промова пана Данґляра.

— Заради Бога, Бошане, — відказав Морсер, — благаю, ані словечка, не позбавляйте мене привілею показати його. Еге ж, заклопотаний чоловіче?

— Ще й надто, — вкинув Шато-Рено, — це справді один із найнезвичайніших людей, яких я зустрічав у моєму житті. Ви йдете, Моррелю?

— Зараз, тільки передам мою картку графові, адже він люб’язно обіцяє заглянути до нас, на вулицю Меле, чотирнадцять.

— Запевняю вас, що обов’язково це зроб­лю, — уклонившись, відказав граф.

І Максимільян Моррель вийшов із бароном Шато-Рено, покинувши графа Монте-Крісто удвох із Морсером.

III. Знайомство

Лишившись на самоті з графом Монте-Крісто, Альбер сказав:

— Графе, дозвольте мені взятися до моїх обов’язків чичероне і показати вам зразкове помешкання одинака. Ви звикли до італійських палаців, тож вам цікаво буде облічити, на просторі скількох квадратних футів може поміститися молодий парижанин, що, за тутешніми поняттями, живе не так і погано. Переходячи від покою до покою, ми відчинятимемо вікна, щоб ви не задихнулися.

Граф Монте-Крісто вже бачив їдальню і долішню вітальню. Альбер передовсім попровадив його до своєї студії, бо, як пам’ятає читач, то була його улюблена кімната.

Граф Монте-Крісто міг належно оцінити все те, що зібрав у ній Альбер: старовинні скрині, японську порцеляну, східні тканини, венеційське скло, зброю з усіх країн; усе воно було йому знайоме, і він із першого ж погляду визначав століття, країну і походження речі. Морсер гадав, що йому доведеться давати пояснення, а сталося так, що він сам, під орудою графа, відбував курс археології, мінералогії й природничої історії. Вони спустилися на другий поверх. Альбер запровадив свого гостя до вітальні. Стіни тут були обвішані витворами сучасних мистців. Там були пейзажі Дюпре: високі комиші, стрункі дерева, корови, що мукали, і чудесні небеса; були арабські вершники Делякруа в довгих білих бурнусах, із блискучими поясами, з воронованим оружжям; коні несамовито гризлися, а люди билися залізними палицями; були акварелі Буланже — «Собор Паризької Матері Божої», змальований з тією силою, що ставить мистця нарівні з поетом; були полотна Діаса, де квіти ще гарніші од живих квітів і сонце сліпучіше від сонця; були тут і малюнки Декана, так само яскраві, як і в Сальватора Рози, проте поетичніші; були пастелі Жіро і Мюллера, де змальовані були дітлахи з янгольськими голівками і жінки з цнотливими обличчями; були сторінки, видерті зі східного альбому Доза, ескізи олівцем, які він зробив за декілька секунд, верхи на верблюді чи під куполом мечеті, — одне слово, усе, що сучасне мистецтво може дати замість запропащого і зниклого мистецтва минулих століть.

Альбер сподівався бодай чимось вразити дивного чужинця, та, на превеликий його подив, граф, не читаючи підписів, що були до того ж ще й просто короткими ініціалами, відразу ж називав автора кожної роботи, і видно було, що він не лише знає кожне ім’я, а й устиг оцінити і вивчити талант кожного мистця.

Із вітальні перейшли до спальні. То був зразок витонченості і заразом суворого смаку: тут сяяв у матово-золотій рамі лише один портрет, проте підписаний він був Леопольдом Робером.

Портрет відразу ж привернув увагу графа Монте-Крісто, тож він хутко підійшов і зупинився перед ним.

То був портрет жінки років двадцяти п’яти, смаглявої, з полум’яним поглядом з-під опущених повік, вона була в мальовничому вбранні каталонської рибалки, у червоному з чорним корсажі й із золотими шпильками в косах, дивилася вона в море, і її струнка постать чітко вирізнялася на лазуровому тлі неба і хвиль.

У кімнаті було темно, а то Альбер помітив би, як смертельно зблід граф і як нервовий дрож пробіг його плечима і грудьми.

Минула хвилина мовчання, граф Монте-Крісто невідступно дивився на картину.

— Ваша кохана чудова, віконте, — сказав він урешті спокійно, — та й це вбрання, либонь, маскарадне, дуже личить їй.

— Я не вибачив би вам цієї помилки, — сказав Альбер, — якби біля цього портрета висів якийсь інший. Ви не знаєте моєї матінки, графе; це її портрет, змалювали його, за її бажанням, років шість чи вісім тому. Убрання, певне, вигадане, та схожість просто-таки приголомшлива, я наче бачу мою матір такою, яка вона була в 1830 році. Графиня замовила цей портрет, коли батько мій був відсутній. Певне, хотіла зробити йому приємний сюрприз, та батькові портрет чомусь не припав до вподоби, навіть майстерність художника не могла здолати його антипатії, а це ж, як самі ви бачите, одне з найкращих творінь Леопольда Робера. Щоправда, між нами кажучи, пан де Морсер — один із найбільш запопадливих перів, що засідають у Люксембурзькому палаці, відомий знавець військової справи, та вельми пересічний шанувальник мистецтва. Зате моя матінка знається на мистецтві й сама пречудово малює, тож надто цінувала вона цей мистецький твір, щоб розлучитися з ним геть, і подарувала його мені, щоб він рідше потрапляв на очі батькові. Його портрет роботи Ґро я теж вам покажу. Вибачте, що передаю вам ці домашні дрібниці, та оскільки я матиму честь познайомити вас із графом, то кажу вам усе це, щоб ви часом не похвалили при ньому материн портрет. Та й він згубно діє на мою матір: як вона приходить до мене, то не може без сліз дивитися на нього. Утім, непорозуміння, що постало через цей портрет поміж графом і графинею, було єдине поміж ними: у шлюбі вони вже понад двадцять років, та прихильні одне до одного, як ото й першого дня.

Граф Монте-Крісто кинув швидкий погляд на Альбера, ніби намагаючись відшукати потаємний зміст у його словах, та було цілком очевидно, що юнак промовляв їх від щирого серця.

— Тепер, — сказав Альбер, — ви бачили мої скарби, мосьпане, тож дозвольте запропонувати їх вам, хоч які мізерні вони є; будьте як удома. Щоб ви ще ліпше призвичаїлися, я проведу вас до пана де Морсера. Я ще з Рима написав йому про те, що ви для мене зробили, і про вашу обіцянку мене відвідати; мої батьки нетерпляче очікують нагоди подякувати вам. Знаю, графе, ви чоловік пересичений, і родинні сцени не дуже зворушують Синд­бада-Мореплавця, адже ви стільки бачили. Та пристаньте на мою пропозицію і дивіться на неї як на вступ до паризького життя: воно все складається з люб’язностей, візитів і представлень.

Граф Монте-Крісто мовчки вклонився; певне, він приймав ту пропозицію без радощів і без невдоволення, як одну зі світських умовностей, що їх ото належить виконувати кожній вихованій людині. Альбер погукав свого камердинера і звелів доповісти графові й графині де