Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Я не відповідав.

— Спочатку вас хотіли висадити в повітря, потім по вас стріляли з кулеметів. Чесно кажучи, ми думали, що ви загинули! Але Талєв виявив упертість і відшукав вас, дивом врятованого. Вам знову дуже пощастило! Врятуватися від вибухівки й кулемета, а потім проплисти кілька кілометрів у крижаній воді й випадково наштовхнутися на контрабандиста, який узяв вас на човен! Та це фантастичне везіння, Іване Карповичу! Просто фантастичне! Далі вам пощастить ще більше. Навряд чи у вас є дані, що цікавлять наших німецьких союзників. Мабуть, німці хочуть використати вас у своїй грі. Ми знаємо, що ви дуже популярна персона в Росії. Чого б вас не задіяти для розхитування ситуації? Думаємо, у німців давно вже розроблений план дій. Вони ж такі завбачливі. Не знаю, як саме вони використовуватимуть вас. Можливо, спробують розіграти українську карту? Я трохи знаюся на цьому питанні. Думаю, відвезуть до Галичини, до Львова, де вас добре знають. Там зроблять лідером українського руху, який почне розкладати фронт. Думаю, ваш заклик до солдатів російської армії кидати зброю та здаватися знайде потрібний відгук. І не тільки серед українців. Бо ж вас люблять усі народи імперії! Переможена Росія дозволить закінчити справу з румунами й додати ще територій. Добруджа — це теж болгарська земля, а взагалі колись наші горді предки кочували біля Дніпра. Невдовзі ми зможемо побачити Велику Болгарію від Родопських гір до Карпат, а то, може, і до гір Кримських чи Кавказьких! І все це завдяки нашій блискучій операції! Хіба ми не варті найбільших нагород?

Офіцер і його товариш засміялися.

— У принципі, в нас немає до вас запитань, є тільки одне прохання. — Офіцер узяв портфель, відкрив його і вийняв кілька журналів із моїм портретом. — Підпишіть нам свої пригоди. Може, згодом ви станете великим князем галицьким, нам буде приємно мати підпис майже монарха. Будь ласка, Іване Карповичу.

Він посунув до мене журнали, поруч поставив чорнильницю, поклав перо. Я взяв його, вмочив, старанно, аж язика висолопив, вивів «Шатирьов» та поставив поруч хрест. Офіцер скривився, коли побачив мій підпис.

— Іване Карповичу. Ми ж до вас по-доброму, хотіли запросити повечеряти з нами. В нас є бочечка доброго болгарського вина. Та й місцевий мускат вельми непоганий. А ви ось так.

— Я не Іван Карпович, — зітхнув я. — Відпустіть мене, будь ласка. Тітка ж помирає. А мені ще оно скільки через океан плисти.

— Ну, як знаєте. — Офіцер криво посміхнувся і крикнув. — Заберіть його! Наручники не знімати!

За мною прийшли двоє солдатів і відвели в підвал. Там була невеличка камера з дерев’яними нарами. Мені принесли старий, злежаний матрац, набитий соломою, діряву ковдру і цеберко замість убиральні. Солдати зачинили двері й пішли. Я підвівся. З руками за спиною не дуже-то зручно мацати стіну, але я мацав. Намагався знайти якесь слабке місце. Але стіна була міцна, двері теж. За кілька годин приліг. Мусив лежати на боці, бо ж руки за спиною. Думав, що потрапив з одної халепи в іншу. Ледь не вбили, ледь не втонув, а тепер ось схоплять німці, спробують гратися мною. Не боявся я німців, але полон знову віддаляв мене від Моніки, й від цього робилося мені дуже сумно. Я лежав і думав, як бути, коли почув шепіт.

— Ви тут? — говорив хтось російською, але з помітно іншою вимовою. Я мовчав. — Читав про ваші пригоди. Дуже вражений.

Я второпав, що шепіт лунав із нижнього кутка. Зліз із ліжка, присів поруч.

— Хто ви? — спитав тихенько. Це могла бути провокація, але втрачати мені було нічого.

— Я місцевий землевласник.

— І що ви робите у тюрмі?

— Болгарські окупанти вирішили обібрати мене. Звинуватили у шпигунстві, забрали все майно і погрожують розстріляти.

— Співчуваю.

— Немає чому. Сьогодні вночі я втечу звідси. Якщо хочете, можете до мене доєднатися. Однак у мене є одна умова. — Чоловік замовк.

— Яка? — спитав я, трохи подумавши.

— А ось про це зараз і поговоримо. — Співрозмовник помітно зрадів. А я подумав: може, в мене знову з’явився шанс на дивовижний порятунок?

 о-перше, я назвуся. Бо я знаю вас, а ви мене — ні, — сказав чоловік за стіною.

— Ви не знаєте мене.

— Знаю, Іване Карповичу, знаю!

— Я не Іван Карпович.

— Тут усі знають, хто ви.

— Усі помиляються!

— Не будемо сперечатися. Мене звати доктор Гальванеску, я науковець і землевласник. У цих краях я відома й шанована людина.

— Але від тюрми це вас не вберегло.

— Коли твою Батьківщину захопили окупанти, все змінюється. Але повірте, зв’язки у мене залишилися, я вийду з цієї тюрми. Міг би вийти раніше,