Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Витримаю. Бувай. — Ми обійнялися. — Зроби якийсь висновок із того, що сталося.

— Який висновок?

— Ну, ти ж дивом вижив. Тебе мали висадити в повітря, розстріляти з кулемета, втопити у морі, а ти вижив. Подумай, може, не просто так Бог дарував тобі життя.

— А як?

— Ну, може, він дав тобі аванс.

— Який аванс?

— Життя! Тобі явлене було диво! Невже ти висновків із цього не зробиш?

— Я подумаю.

— Думай. Добре думай!

Я пішов. На вулиці вже чекав Йонеску в запряженому возі. Я ліг на солому, і ми рушили. Вже встигли добряче від’їхати від села, як побачили попереду кавалерійський загін. Він поспішав у наш бік. Йонеску подивився на мене, я озирнувся. Ховатися було ніде. Показав, щоб він їхав далі, а сам зарився в солому. Тупіт наближався. Вдалині я розрізнив гуркотіння двигуна авто. Йонеску з’їхав на узбіччя і зупинився, щоб пропустити вершників. Вони процокотіли повз, а ось авто чомусь зупинилося, аж гальма виснули. Хтось заговорив. Я впізнав голос Талева. Він щось питав Йонеску. Той не відповів.

— Іване Карповичу, вилазьте, і без жартів! — крикнув Талєв. — Ну! Інакше ми стрілятимемо!

Талєв ударив ногою по возі. Ховатися далі не було сенсу. Я виліз із соломи, Талєв засміявся і щось сказав двом офіцерам, із якими разом їхав. Офіцери цілилися в мене з револьверів і уважно роздивлялися.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — спитав один із них російською, майже без акценту.

— Та ви чи показалися? — зморено скривився я. — Звати мене — Петро Олексійович Шатирьов. Міщанин із Полтави. Ось мої документи. — Я поліз у кишеню піджака, коли сам Талєв наставив на мене револьвер.

— Краще не треба! — сказав він.

— Руки вгору, — наказав офіцер. Інший закричав щось вершникам. Ті вже від’їхали, тепер почали повертатися.

— Ваша благородь, це помилка якась, — сказав я.

— Ось журнал із портретом Підіпригори! Можете самі порівняти! — закричав Талєв.

Офіцери подивилися на портрет і на мене.

— Якийсь він худий та блідий, — сказав офіцер, який говорив російською.

— Ну звісно, схуд, у нього ж було переохолодження, він дивом вижив! — пояснював Талєв. — А ви, Іване Карповичу, хитрун! Якось же відчули небезпеку! Я ж умію брехати, а ви тільки опритомніли! Як ви могли зрозуміти, що треба тікати?

Я мовчав.

— Але бачите, я ж теж не дурень, розумів, із ким маю справу. Одразу помчав до міста і привіз шановних офіцерів із нашої контррозвідки, які вами й займатимуться. — Талєв зареготав.

Мені надягли наручники, посадили в авто і повезли в місто. Дорогою Талєв вийшов, а мене доправили до місцевої тюрми. Там дали чаю. Руки у мене були в наручниках, знімати їх відмовилися, якомусь солдату довелося мене напувати. Відвели на допит, який проводили ті самі два офіцери. Я їм почав розповідати, що вони помиляються, що я — Петро Шатирьов.

— Їду до родичів у Ріо-де-Жанейро в Бразилії. Це за океаном. Тітка моя захворіли і попросила телеграмою приїхати. У документах телеграма є.

— Іване Карповичу, у вас немає жодного резону далі брехати. Ми знаємо, хто ви, і вам нас не обдурити. Ми дуже раді, що спіймали птаха такого польоту.

— Я не птах, я міщанин!

— Ми знаємо, хто ви. Оповідки про ваші пригоди були популярні і в Болгарії. Вас у нас теж добре знають. Цікаво, що знають вас і німці. Принаймні наші німецькі союзники дуже зацікавилися вашою особою. З Бухареста по вас уже виїхало одразу два кайзерівські генерали! Два! Здається, дуже велика честь, як для простого міщанина.

— Це якась помилка.

— Це успіх, Іване Карповичу, блискучий успіх! Я впевнений, що нас нагородять і підвищать. Бо, здається, на німців у вас великі плани. Вами скористаються для виведення Росії з війни, а після цього ми зможемо виграти цю війну!

— Я не розумію, про що ви.

— Ці німці дуже розумні, завжди думають наперед. Це ж вони попросили нас звернути особливу увагу на контроль за контрабандистами після того, як руські скинули царя. Німці передбачали, що зі зміною влади країну можуть спробувати покинути впливові люди, що злякаються нової влади. І ці люди можуть мати дуже цінну інформацію. Нам треба було слідкувати, хто саме їде. Ми притиснули давнього знайомого Талева, який працював на одеських бандитів. Талєв боїться Синдикату, але ще більше боїться надовго сісти в тюрму. Ми відслідковували всіх, хто їхав із Росії. Паралельно наші союзники просили допомоги в організації повернення в Росію деяких осіб. Бунтівники, що були на еміграції, зараз охоче повертаються до Росії й цим її послаблюють. Як можна цьому не сприяти? — Офіцер засміявся. — Так ось, ми перевіряли всіх втікачів і з Росії і в Росію. Але нам траплявся якийсь малоцікавий дріб’язок. Ми знову притиснули Талева, і він пообіцяв вас. Німці, коли почули про це, прямо збожеволіли! Вони дуже хотіли вас! Ми розставили тенета, чекали, але ви не припливли того дня, коли вас чекали. І наступного. І за тиждень. Ми вже думали, що ви відчули небезпеку і вирішили скористатися