Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Ця пречудова гостя рідко покидала готель. Її звички цілком узгоджувалися з порядками, заведеними вишуканими гостями готелю “Лотос”. Щоб зажити геть усіх його розкошів, треба зовсім відкаснутися від столиці й забути про неї так, ніби вона десь далеко-далеко. Вечорами ще можна робити невеличкі екскурсії на близькі дахи, але в пекучі денні години треба сидіти в напівтемній фортеці, в стінах “Лотоса”, немов пструг у прозорому захистку улюбленого озерця.

Хоч мадам Бомон була сама в готелі “Лотос”, вона все ж мала величний вигляд королеви, яку саме її високе становище робить самотньою. О десятій вранці, сидячи за сніданком, мила, свіжа, ніжна, вона м’яко ясніла в темній їдальні, немов квітка жасміну в присмерку.

Але особливо прегарна була мадам Бомон під час обіду. Сукня на ній була така прозора і легка, як водяний пилок схованого десь у міжгір’ї водоспаду, а на грудях у мереживах завжди покоїлись рожеві троянди. Описати цю сукню неможливо. Побачивши її ще здалека, метрдотель поспішав до дверей, щоб почтиво зустріти ту, що її носила. Дивлячись на цю сукню, ви мимохіть починали думати про Париж, про таємничих графинь, про Версаль, рапіри і гру в рулетку. В готелі “Лотос” носилися непевні чутки, ніби мадам — космополитка і своїми ніжними білими руками снує нитки між деякими націями на користь Росії. А раз вона так добре знала всі уторовані світові шляхи, то не було нічого дивного, що вона скоро визнала вишуканий готель “Лотос” за найкраще в Америці місце відпочинку в літню спеку.

Через три дні після того як у готелі оселилася мадам Бомон туди прибув ще один гість — якийсь молодий чоловік. Костюм цього молодого чоловіка — будемо описувати його по ряду — був помірно модний; риси обличчя — правильні й приємні; вигляд спокійного світського чоловіка, пересиченого життям. Він повідомив клерка, що перебуде в готелі не більше, як три-чотири дні, довідався, коли відходять європейські пароплави і поринув у блаженну нірвану, якою було життя в незрівняному готелі, як мандрівник, що знов потрапив у свій улюблений готель.

Молодого чоловіка — якщо не сумніватися, що гості готелю називали свої справжні імена — звали Герольд Фаррінгтон. Він поплив по спокійній течії готельного життя так тихо, що його поява не зробила ніякої брижі на її гладенькій поверхні і не потурбувала його товаришів у пошуках спокою. Заколисаний, він мирно почивав у блаженному сні, разом з іншими щасливими плавцями. Не пройшло й одного дня, як він мав уже і свій столик, і свого лакея і властивий усім іншим постояльцям страх, як би сюди не вдерлися завзяті шукачі спокою, від яких немає спокою на Бродвеї, і не зруйнували цей всім доступний і заразом від усіх схований затишний куток.

На другий день по прибутті Герольда Фаррингтона, встаючи по обіді з-за столу, мадам Бомон упустила носову хустинку. Містер Фаррінгтон підняв її і подав Бомон без жодної велемовності, властивої шукачам нових знайомств.

Можливо, що між вишуканими гостями “Лотоса” були якісь містичні, подібні до масонських, відносини. Можливо, що їх зв’язував той факт, що їм усім пощастило знайти на Бродвеї ідеальне місце для літнього відпочинку і їх мимохіть тягнуло одне до одного. Ці двоє обмінялися лише декількома ввічливими, приязними словами — і знайомство зав’язане. І, як це завжди буває в атмосфері справжнього літнього курорту, це знайомство виросло, розцвіло і дало плоди в одну мить, немов таємнича рослина мага. Вони вийшли на балкон і почали перекидатися легким м’ячем розмови.

— Всі старі курорти так набридли, — сказала мадам Бомон з легкою чарівною усмішкою. — Яка рація тікати кудись у гори або на берег моря від шуму і пилу, коли ті люди, що здіймають їх, помчать услід за вами?

— Навіть в океані ви не можете їх уникнути,— сумно зауважив Фаррінгтон.— Тепер на найкращих пароплавах почуваєш себе як на поромі. Боронь Боже, як літні курортники довідаються, що в “Лотосі” люди почувають себе далі від Бродвею, ніж на якому-небудь острові.

— Я все ж сподіваюся, що наша таємниця не відкриється ще хоч тиждень, — зітхнула мадам, усміхаючись.— Я просто не знаю, куди діватися, якщо вони наскочать на наш милий “Лотос”. Я знаю ще тільки одне таке чудесне місце влітку — це замок графа Палійського на Уралі.

— Кажуть, що в Баден-Бадені і в Канні в цьому сезоні зовсім пусто, — сказав Фаррінгтон. — Старі курорти щорік, то більше виходять з моди. А в тім, можливо, що багато хто шукає, як і ми, затишних куточків.

— Я, мабуть, побалую себе трохи й пробуду ще днів зо три у цьому чудовому місці. “Седрик” відпливає в понеділок.

У Фаррінгтонових очах засвітився жаль.

— Я теж виїду в понеділок, — сказав він, — але не за кордон. Мадам Бомон знизала одним з своїх круглих плечей, і в цьому русі почулася чужоземка.

— Як тут не чудово, а вічно ж тут не можна залишатися. В моєму замку вже місяць як усе готово для мого приїзду. І знов почнуться ці неминучі приймання — яка нудьга! Я ніколи не забуду цього тижня в “Лотосі”.

— Я теж його не забуду, — стиха промовив Фаррінгтон, — і ніколи не прощу “Седрикові”.

Через три дні, у неділю ввечері, обоє сиділи за маленьким столиком на тому самому балконі. Лакей мовчки поставив їм морозиво й маленькі склянки з кляретом.

На мадам Бомон була та сама прегарна вечірня сукня, в якій вона щодня з’являлася на обід. Вона була замислена. Біля неї на столі лежав маленький срібний ридикюль. Доївши морозиво, вона розкрила його й дістала звідти долар.

— Містере Фаррінгтон, — сказала вона з усмішкою, що скорила увесь “Лотос”. — Я хочу вам щось сказати. Завтра після сніданку я виїду з готелю, бо мушу ставати на роботу. Я працюю продавщицею в панчішному відділі універсального магазину Кезі, і моя відпустка закінчується завтра о восьмій ранку. Цей долар — мій останній аж до суботи, коли я одержу мою платню, вісім доларів. Ви справжній джентльмен і були дуже добрі до мене, і я вирішила