Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

Джек Лондон

ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ВОСЬМИЙ

ОПОВІДАННЯ

(Збірки 1912–1916 років)

©

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Дмитро Затонський, Віталій Коротич, Микола Лукаш, Василь Мисик, Тетяна Якимович.

ОПОВІДАННЯ

(Збірки 1912–1916 років)

ХРАМ ГОРДОЩІВ

ХРАМ ГОРДОЩІВ

Персіваль Форд і сам не розумів до ладу, для чого, власне, він сюди прийшов. Він не танцював. Щоб військові так уже припадали йому до вподоби — то й ні. Однак ні її знав їх усіх, що саме кружляли в легкому танці по широкій терасі на узбережжі, — знав офіцерів у білих накрохмалених уніформах, вбраних у біле та чорне цивільних, жінок із голими плечима й руками. Одбувши два роки в Гонолулу, двадцятий полк вирушав до Аляски, на свій новий постій, отже Персіваль Форд, визначна осо-На на островах, хоч-не-хоч мусив знати офіцерів та їхніх жінок.

Тільки ж від знайомства і до прихильності не рівчак переступити. Полкові дами трошки його відстрашували. Бo вони багато чим різнилися від жінок, що були йому найбільше до душі, — як от літні матрони, старі панни, панянки в окулярах та всі оті вельми поважні персони різного віку, яких йому випадало бачити в церкві, в бібліотеці та в комісії у справах дитячого садка, де вони боязко підходили до нього по пораду або по яку пожертву. Шанувало його те жіноцтво за великий розум, неабиякий достаток і високе місце серед гавайського купецтва. Тож він зовсім їх не боявся. Їхня стать не лізла на очі. Саме це. Вони мали в собі щось інше чи то щось вище од показної вульгарності життя. Він був бридливий і сам це визнавав; тим-то голорукі та голоплечі, жваві й визивно жіночні полкові дами, що сміливо дивились у вічі, неприємно його вражали.

Не краще ставився він і до військових, що життя сприймали легковажно, пиячили, курили, лаялись та чванилися своїм тілом не менш безсоромно, аніж їхні жінки. Він завше ніяковів, опиняючись серед офіцерів. Їх теж, бачилось, бентежила йото присутність. Та він відчував, що вони з нього кепкують подумки, жаліють його чи то просто терплять. Попри те, самим тільки спілкуванням з ним вони, здавалося, хотіли підкреслити в ньому брак їм притаманного, привернути увагу до того чогось, на що він, власне, не спромагався. І хвала богові, що не спромагався. Так, вони були такі самісінькі, як і їхні жінки.

І справді, у жіноцтва Персіваль Форд заживав не більше ласки, ніж у чоловіків. Найперший погляд на нього виповідав усю тому причину. Здоровий він був на диво, ніколи не знав, що то є хворіти чи бодай трохи слабувати; а все ж йому не вистачало жвавості. То був якийсь, так би мовити, ущербний організм. Ніяка бурхлива кров не живила це довгасте вузьке обличчя, тонкі губи, запалі щоки й маленькі гострі очі. Про пісний грунт свідчило і волосся — попелясте, рівне й рідке, а так само й тонкий, з делікатними рисами, трохи дзьобуватий ніс. Багато чого в житті позбавила його ріденька та кров, в одному лише дозволяючи не додержувати міри — в справедливості. Довго й болісно міркував він щоразу, як його найкраще повестися: без справедливості він так само не міг обійтися, як простіший смертний без любові — своєї до когось чи то чиєїсь до себе.

Він сидів під деревами альгароба між терасою та берегом. Обвівши поглядом пари в танці, він одвернувся й задивився на море ген через тихий приплив — туди, де низько на небосхилі палахкотів Південний Хрест. Його дратували оголені жіночі руки та плечі. Якби він мав дочку, то нізащо б їй цього не дозволив. Але таке припущення було чистісінькою абстракцією. При цій думці перед його уявою не поставала доччина постать. Він ніяк не міг уявити собі дочки з плечима та руками. Лише всміхнувшись, він натомість подумав про можливість одруження десь там, у майбутньому. Мав він тридцять п'ять років, але, ще не зазнавши кохання, вбачав у ньому саме тваринне і аж ніяк не романтичне. Одружитися може кожен дурень. Женяться японські та китайські кулі, що працюють на цукрових чи то «рисових плантаціях, — женяться неодмінно при першій-ліпшій нагоді. Бо ж вони стоять так низько на щаблі життя і їм більше нічого не зостається робити. Вони чисто, як оці військові зі своїми жінками. А ось у ньому було щось інше, шляхетніше. Він відрізнявся від них — геть від усіх. Він пишався, що вийшов саме такий. І що з'явився він на світ не внаслідок якогось там нікчемного шлюбу з любові. Дало йому життя високе поєднання обов'язку із відданістю справі. Його батько одружився не з любові. Нестямне кохання жодного разу не порушило рівноваги Айзека Форда. Відгукнувшись на заклик піти до поган — навчати їх слова божого, — він не мав ні думки, ані бажання брати шлюб. В цьому батько й син були подібні. Але місіонерська рада ощадність мала над усе. З новоанглійською практичністю [1] вона все зважила, обмислила і прийшла до висновку, що жонаті місіонери коштують дешевше й виконують свої обов'язки краще. Тим-то й звеліла рада Айзекові Форду женитися. До того ж вона й жінку йому знайшла — таку саму щиру душу, що недбала про одруження і тільки й мала на меті справу божу поміж поганами. Вперше вони побачились у Бостоні. Рада їх звела докупи, влаштувала все, і не минуло й тижня, як вони побралися й вирушили в далеку дорогу навколо мису Горн.

Персіваль Форд пишався тим, що народився від такого подружжя. Отож, бувши високого коліна, він вважав себе за аристократа духом. Пишався він і своїм батьком, аж трохи не обожнював його. Постать непохитного, суворого Айзека Форда наклала ніби вогняне тавро на синову пиху. На письмовому столі у сина стояла мініатюра з цього войовника господнього. У спальні висів портрет Айзека, намальований ще коли той був прем'єр-міністром за монархії [2]. Не те щоб Айзек Форд ганявся за визначним становищем та багатством, але бувши прем'єр-міністром, а опісля банкіром, він міг більше прислужитись місіонерській справі. Німці, англійці та й увесь купецький люд насміхалися з Айзека Форда і прозвали його комерсантом-душпастирем, одначе він,