Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Доброго ранку! Ви опритомніли! — Кинувся до мене обніматися. — Ми врятувалися, врятувалися! А я вже попрощався з життям! Думав, не випливемо! Все, більше я не плаваю через кордон! Тільки пішки, тільки суходолом! З мене досить!

— До мене приходив чоловік.

— Він сказав, що його звати Талєв і він чекав вас. Розпитував про вас і дядька. — Стах спохмурнів. — Борода загинув?

— Так, він же був на носі, де вибухнуло.

— Що це було?

— Бомба.

— Як вона там опинилася?

— Човен хотіли знищити.

Щоб убити мене. На мене полювали. Я не знав, хто і для чого. Але хтось дуже впливовий. Хтось, хто міг швидко знайти вибухівку та зв’язки, щоб доправити її до Бороди. Хтось, кому підкорялася канонерка. Найгірше ж було те, що полювання, цілком можливо, досі тривало.

— Дядьку! — Стах стиснув кулаки і заплакав.

— Нам треба тікати звідси, — сказав я.

— Чому? Господарі дуже добрі люди! А ще в них донька-красуня!

— Мені не подобається цей Талєв.

— Чим не подобається? Він привіз харчів, пообіцяв привезти одяг, він допоможе вам рушити далі, а мені повернутися!

— У нього бігають очі.

— Що?

— Бігають очі. Він бреше. Я не довіряю йому. Треба тікати.

— Іване Карповичу, куди? Ми в чужій країні! В окупованій країні! Тут усюди болгарські війська, які арештують нас як російських шпигунів. Так і розстріляти можуть!

— Де наш одяг? — Я був налаштований рішуче. Цей Талєв не тільки двічі назвав мене Іваном Карповичем. У кишені в нього стирчав журнал із моїм портретом. Здається, він звіряв його з моїм обличчям, поки я був непритомний. І потім, коли він говорив про подальші плани, голос у нього трохи тремтів. Він брехав. — Де одяг?

— Одяг тут, він висох. Але я загубив у морі обидва чоботи, а ви один. Іване Карповичу, нам не можна зараз іти. Ви ще слабкі! І я кахикаю!

— Якщо хочеш — залишайся. А я піду. Де мій одяг?

— Ось там у шафі.

Я пішов до шафи. Костюм був на місці. У внутрішній кишені документи й гроші, загорнуті в брезент. Усе ціле. Я відклав частину для нашого рятівника, одягнувся. Бракувало чобіт.

— Поклич господаря.

— Вам не треба йти звідси!

— Поклич. І чому Борода називав тебе Остапом? — згадав я. Стах чомусь почервонів.

— Він не називав.

— Називав. Я добре чув.

— Вам здалося.

— А от зараз ти брешеш. То чому?

Стах скривився і дивився у підлогу.

— Ну.

— Остап — мені не подобається. Дикувате якесь ім’я, так лише селюків називають. Євстахій — воно якесь старорежимне, наче царя ще не скинули. А Стах — те що треба, польське, модне ім’я! Стах! Як постріл! Хіба ні?

— То це і прізвище твоє не Тираспіль?

— Не Тираспіль. — Він іще більше почервонів.

— Ох ти й плутаний. Ну добре, поклич господаря. — Збирався купити в нього чоботи, нагородити за спасіння, потім заплатити і попросити вивезти звідси.

Господар, кремезний дід із видубленою сонцем та морем шкірою, прізвище його було Йонеску, поштиво взяв гроші, а також мій годинник, Борисів подарунок. Годинник не працював, набрався води, але я подумав, що його можна буде продати. Дякував Йонеску, той слухав переклад Стаха, який знав румунську. Як виявилося, зовсім трохи, бо далі мені довелося на мигах пояснювати старому, що мені треба їхати звідси в бік Констанци. Господар кивнув і вийшов. Я подивився за ним у вікно. Він пішов до сараю і вивів звідти пару коней. От і добре. Стах приніс чоботи. Старенькі, але які вже є.

— Звідки у вас стільки грошей? — спитав він, коли побачив мою готівку. — А казали, що зовсім трохи! — Хлопець аж образився.

— Одягайся.

— Е ні, хочете — тікайте, а я тут залишуся. Поспілкуюся ще з донькою господаря. Ох і гарна ж!

— Ну, як знаєш.

Узувся, одягнув поверх піджака кожух. Бракувало пістолета, бо без зброї почувався непевно. Але зброї у старого Йонеску не було, а мій браунінг десь подівся.

— Може, таки залишитеся? — спитав Стах.

— Ні, треба їхати.

— Слабкий ви ще, — сказав він і був правий. Ноги підгиналися, як у новонародженого лошати. Але залишатися не хотів. Десь в