Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

чи то забув про цей обмін подарунками, що був запорукою дружби поміж нами, чи то не впізнав мене і спробував узяти мене в полон, та вийшло навпаки: я узяв його із десятьма розбійниками. Я, звісно, міг віддати його до рук правосуддя, що завжди діє швиденько, а для нього особливо постаралося б, та я не вчинив цього, а відпустив їх на волю всіх.

— За умови, щоб вони більше не грішили, — зареготав журналіст. — І я із задоволенням бачу, що вони чесно дотрималися слова.

— Ні, — заперечив граф Монте-Крісто, — лише за умови, що вони ніколи не чіпатимуть ні мене, ні моїх друзів. Може, мої слова видадуться вам дивними, панове соціалісти, прогресисти та гуманісти, але я ніколи не піклуюся про ближніх, ніколи не намагаюся захищати суспільство, яке не захищає мене і взагалі береться за мене лише тоді, коли може мені нашкодити. Якщо я відмовляю суспільству і ближньому в повазі і лише зберігаю нейтралітет, вони все-таки залишаються в неоплатному боргу переді мною.

— Слава Богу! — вигукнув Шато-Рено. — Нарешті я чую хороброго чоловіка, який чесно і неприховано проповідує егоїзм. Пречудово, браво, графе!

— Принаймні відверто, — сказав Моррель, — та я певен, що граф не кається, зрадивши одного разу свої принципи, що їх він так рішуче оце висловив.

— Як же це я зрадив їх? — запитав граф Монте-Крісто, що вряди-годи так уважно поглядав на Морреля, що безстрашний молодий вояк уже кілька разів опускав очі під світлим і ясним графовим поглядом.

— Та ж мені здається, — сказав Моррель, — що, рятуючи пана де Морсера, який був геть вам незнайомий, ви служили і ближньому, і суспільству.

— Якого він є щонайкращою оздобою, — урочисто заявив Бошан, одним духом вихиливши келих шампанського.

— Ви самі собі суперечите, графе, — вигукнув Альбер, — ви, найлогічніша людина, яку я знаю, і зараз я доведу вам, що ви нітрохи не егоїст, а навпаки, філантроп. Ви називаєте себе сином Сходу, кажете, що ви левантинець, малаєць, індус, китаєць, дикун, на ймення ви — Синдбад-Мореплавець, граф Монте-Крісто, аж насилу ви потрапили до Парижа, у вас дається взнаки основна чеснота чи основний ґандж, що притаманний нам, ексцентричним парижанам — ви приписуєте собі не притаманні вам пороки і приховуєте свої чесноти.

— Любий віконте, — заперечив граф Монте-Крісто, — у моїх словах і вчинках я не бачу нічого, що було б гідне такої похвали. Ви були не чужий для мене: я знав вас, я поступився вам двома покоями, пригощав вас сніданком, надав вам одну з моїх коляс, ми разом милуватися масками на Корсо й разом дивилися з вікна на П’яцца-дель-Пополо на страту, що так збурила вас, що ви мало не зомліли. І ось, питаю я вас усіх, чи міг я покинути мого гостя в руках цих страшенних розбишак, як ви їх оце прозиваєте? Крім того, як вам відомо, коли я рятував вас, у мене була потаємна думка, що ви теж надасте мені послугу, і коли я приїду до Франції, запровадите мене до паризьких світських кіл. Передніше ви могли думати, що це просто минуще припущення, але зараз ви бачите, що це чистісінька дійсність, і вам доведеться скоритися, щоб не порушувати вашого слова.

— І я дотримаюся його, — сказав Морсер, — та боюся, любий графе, що ви будете страшенно розчаровані, адже ви звикли до мальовничих краєвидів, до незвичайних пригод, до фантастичних обріїв. У нас немає нічого і близько подібного до того, до чого вас привчило ваше багате на події життя. Монмартр — наш Чимборасо, пагорб Валер’ян — наші Гімалаї, Гренельська рівнина — це наша Велика пустеля, та й на ній копають артезіанську криницю для караванів. У нас є злодюги, і навіть багато, хоч і не так багато, як кажуть, та ці злодюги бояться навіть найменшого нишпорки набагато дужче, ніж найшляхетнішого вельможі, Франція — настільки прозаїчна країна, а Париж — настільки цивілізоване місто, що у всіх наших вісімдесятьох п’ятьох департаментах (звісно ж, я вилучаю Корсику із французьких провінцій) ви не знайдете навіть невеличкої гори, де не було б телеграфа і менш чи більш темної печери, куди поліційний комісар не провів би газу. Тож я можу надати вам лише одну послугу, любий графе, і тут я цілком у вашому розпорядженні — запровадити вас усюди, чи особисто, чи через друзів. Утім, вам для цього ніхто не потрібен: із вашим іменем, із вашим багатством (Монте-Крісто вклонився з легенькою іронічною усмішкою) людина не потребує того, щоб її рекомендували, і її скрізь добре приймуть. По суті, я можу бути вам корисний лише в одному. Якщо вам може згодитися моє знайомство з паризьким життям, сякий-такий досвід у питаннях комфорту і знання крамниць, то я цілком у вашому розпорядженні, щоб допомогти вам пристойно влаштуватися. Не зважуся запропонувати вам розділити зі мною це помешкання, як ви зі мною розділили своє (хоч я і не проповідую егоїзм, та все ж таки я запеклий егоїст): тут, окрім мене самого, не помістилася б і тінь, хіба що жіноча.

— Ця обмовка наводить мене на думку про одруження, — сказав граф. — Справді, у Римі ви мені натякали на певні шлюбні плани, то чи повинен я привітати вас із прийдешнім щастям?

— Це ще тільки плани.

— І вкрай невизначені, — докинув Дебре.

— Нітрохи, — сказав Морсер, — мій батько дуже бажає цього, і я сподіваюся незабаром познайомити вас як не з моєю дружиною, то з нареченою — панною Ежені Данґляр.

— Ежені Данґляр! — повторив граф Монте-Крісто. — Дозвольте, її батько — барон Данґляр?

— Авжеж, — відказав Морсер, — але барон новітньої формації.

— Та хіба не все одно, — заперечив граф Монте-Крісто, — якщо він надав такі послуги державі, що заслужив таку відзнаку.

— Величезні, — сказав Бошан. — Хоч він і був у душі ліберал, та в 1829 році надав Карлові Х позику на шість мільйонів. За це король учинив його бароном і кавалером Почесного легіону, тож свою нагороду він носить не в кишені камізельки, як можна було б подумати, а у петлиці фрака, як і належить.

— Ох, Бошане, Бошане, — зареготав Морсер, — збережіть це для «Корсара» і для «Шаріварі», та при мені пощадіть мого майбутнього тестя.

Потім він обернувся до Монте-Крісто.

— Ви оце так промовили його наймення, наче ви знайомі з бароном.

— Ох, не знайомий я з ним, — недбало сказав граф Монте-Крісто, — та, либонь, незабаром познайомлюся, тому що мені в його банку відкрито кредит банкірськими домами «Річард і Блаунт» у Лондоні, «Арштайн і Ескелес» у Відні й «Томсон і Френч» у Римі.

Промовивши ті два останні наймення, граф скоса зиркнув на Морреля.

Якщо чужинець хотів справити враження на Максимільяна Морреля, то він не помилився. Максимільян здригнувся, наче від електричного розряду.

— «Томсон і Френч»? — запитав він. — Ви знаєте цей банкірський дім, графе?

— Це мої банкіри у столиці християнського світу, — спокійно відказав граф Монте-Крісто. — Я можу бути вам чимось корисний у них?

— Можливо, пане графе, ви могли б допомогти нам у пошуках, що виявилися досі марними. Цей банкірський дім колись надав нашій фірмі величезну послугу, та чомусь завжди це заперечував.

— Я у вашому розпорядженні, — уклонившись, відказав граф Монте-Крісто.

—