Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Та ні, я спав; я завжди засинаю, коли мені нудно і не хочеться розважатися або коли я голодний і нема бажання їсти.

— То ви, значить, можете змусити себе заснути? — запитав Моррель.

— Майже так і є.

— І у вас є для цього якийсь засіб?

— Найпевніший.

— Ось що згодилося б нам, африканцям, — сказав Моррель, — адже в нас не завжди буває, що попоїсти, а вже попити, то й геть рідко.

— Ще б пак, — сказав Монте-Крісто, — але, на жаль, мій засіб, що пречудовий для такого чоловіка, як я оце, котрий живе зовсім особливим життям, було б небезпечно застосувати у війську, бо воно не прокинулося б потрібної хвилини.

— А можна дізнатися, що це за засіб такий? — поспитався Дебре.

— Авжеж, — відказав Монте-Крісто. — Я не тримаю його в таємниці: це суміш пречудового опіуму, що по нього я сам їздив до Китаю, щоб бути певним у його якості, та найліпшого гашишу, який збирають поміж Тигром і Євфратом; їх змішують рівними частинами і роб­лять із них пігулки, які ви й ковтаєте, коли вам треба. Діяти вони починають за десять хвилин. Запитайте в барона Франца Д’Епіне, він, здається, куштував їх якось.

— Ага, — відказав Альбер, — він казав мені і зберіг про них найприємніші згадки.

— Значить, — сказав Бошан, що, як і належить журналістові, був страшенно недовірливий, — той трунок завжди з вами?

— Завжди, — відказав Монте-Крісто.

— А не буде нескромним з мого боку попросити вас показати мені ці дорогі пігулки? — провадив Бошан, сподіваючись застати чужинця неготовим.

— Будь ласка.

І граф дістав із кишені гарненьке пудельце, виточене з цілого смарагда, із золотою накривочкою, що відгвинчувалася, а всередині була зеленкувата кулька завбільшки з горошину. У тієї кульки був гострий, в’їдливий дух. У смарагдовому пудельці було чотири чи п’ять кульок, та можна було там помістити й десять.

Пудельце помандрувало за столом, та гості брали його один в одного радше для того, щоб поглянути на пречудовий смарагд, аніж подивитися на пігулки чи понюхати їх.

— І цей трунок готує ваш кухар? — запитав Бошан.

— О ні, — відказав Монте-Крісто, — я не довіряю найвищих моїх насолод чужим рукам. Я непоганий хімік і сам роб­лю ці пігулки.

— Чудовий смарагд! — сказав Шато-Рено. — Такого великого я не бачив, хоч у моєї матінки є незлецькі родинні коштовності.

— У мене було їх три, — відказав граф Монте-Крісто. — Одного я подарував падишахові, який оздобив ним свою шаблю, другого — його святості панотцеві римському, який загадав уставити його у свою тіару, біля майже рівноцінного, та все ж таки не такого гарного смарагда, якого подарував його попередникові Пію VII імператор Наполеон, а третього я лишив собі і звелів видовбати. Це наполовину знецінило його, але так було зручніше для того вжитку, що його я хотів із нього вчинити.

Усі приголомшено дивилися на графа Монте-Крісто. Промовляв він так просто, що зрозуміло було: або його слова щира правда, або ж маячня навіженця, проте смарагд, якого він тримав у руках, змушував дотримуватися все ж таки першого припущення.

— І що ж дали вам ці два володарі за ваш многоцінний дарунок? — запитав Дебре.

— Падишах подарував свободу жінці, — відказав граф, — пресвятий панотець — життя чоловікові. Отак один раз у житті мені довелося бути таким самим могутнім, наче я народився для трону.

— І той, кого ви порятували, був Пеппіно, правда ж? — вигукнув Морсер. — Це ж до нього ви застосували ваше право на помилування?

— Може, і так воно було, — усміхаючись, відказав граф Монте-Крісто.

— Пане графе, ви уявити собі не можете, як мені приємно слухати вас, — сказав Альбер. — Я вже рекомендував вас моїм друзям як незвичайну людину, чарівника з «Тисячі й одної ночі», середньовічного чаклуна, та парижани настільки схильні до парадоксів, що беруть за плід уяви найбільш беззаперечні істини, коли ті істини не вкладаються в рамки їхнього повсякденного існування. Ось, наприклад, Бошан щодня друкує, а Дебре читає, що на Бульварі зупинили й пограбували запізнілого члена Жокей-клубу, що на вулиці Сен-Дені, або в Сен-Жерменському передмісті вбили чотирьох людей, що зловили десять, п’ятнадцять, двадцять злодюжок у кав’ярні на бульварі Тампль або в Термах Юліана, а водночас вони заперечують існування розбійників у Мареммах, у римській Кампаньї або в Понтійських болотах. Прошу вас, графе, скажіть їм самі, що мене взяли в полон ці розбійники й що, якби не ваше великодушне втручання, то я, напевне, зараз чекав би в катакомбах Сан-Себастьяно воскресіння мертвих, замість того, щоб пригощати їх у моїй убогій хатині на вулиці Ельдер.

— Облиште, — відказав граф Монте-Крісто, — ви обіцяли мені ніколи не згадувати про цю дрібничку.

— Не обіцяв я, — вигукнув Морсер. — Ви плутаєте мене з кимось іншим, кому надали таку саму послугу. Навпаки, прошу вас, побалакаймо про цю подію. Може, ви не тільки повторите щось із того, що мені вже відоме, а й розповісте чимало того, про що я не знаю.

— Але ж, як на мене, — усміхнувшись, сказав граф, — ви відігравали в цій історії досить важливу роль, то не гірше від мене знаєте все, що сталося.

— А якщо я розповім те, що знаю, то ви обіцяєте мені розповісти все, чого я не знаю? — запитав Морсер.

— Це буде справедливо, — відказав граф Монте-Крісто.

— Так ось, панове, — провадив Морсер, — розповім, хоч усе воно не дуже гарне для мого самолюбства. Я гадав собі упродовж трьох днів, що до мене залицяється якась маска, котру я брав за аристократку, що походить прямісінько від Туллії чи Поппеї, тоді як мені крутила голову якась контадинка чи й просто сільська дівка. Ще й надто, я виявився геть уже простаком і взяв за селянку молодого розбишаку, стрункого й безбородого хлопчину, якому було років із п’ятнадцять. Коли я настільки зважився, що вирішив закарбувати на його невинному плечі палкий цілунок, він притулив мені до грудей пістоля і за допомогою семи чи восьми товаришів попровадив чи радше потягнув мене в катакомби Сан-Себастьяно. Там я побачив їхнього ватажка, надзвичайно вченого чолов’ягу. Він якраз уважно читав Цезареві «Записки» і зволив урвати читання, щоб заявити мені, що як наступного дня, до шостої ранку, я не заплачу до його скарбниці чотирьох тисяч піастрів, то у чверть на сьому мене вже не буде на світі. У Франца є мій лист із припискою маестро Луїджі Вампи. Якщо ви сумніваєтесь у цьому, я напишу Францові, щоб він дав засвідчити підписи. Ось і все, що мені відомо, проте я не знаю, у який спосіб, графе, вам поталанило заслужити таку глибоку повагу римських розбійників, які мало кого поважають у своєму ремеслі. Мушу зізнатися, ми із Францом були у захваті.

— Усе це дуже просто. Я знаю славетного Луїджі Вампу вже понад десять років. Якось, коли він був ще пастушком, я дав йому золотого дуката за те, що він показав мені шлях, а він, щоб не бути в боргу переді мною, подарував мені у відповідь кинджал із різьбленою колодкою, яку сам виготовив; той кинджал ви, певне, бачили у моїй зброярні. Потім він