Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— У Сен-Жерменському передмісті пан граф може знайти непогану кам’яницю із садком, — сказав Шато-Рено.

— Ви тільки й знаєте, що своє нестерпне Сен-Жерменське передмістя, Шато-Рено, — сказав Дебре. — Не слухайте його, пане графе, влаштуйтеся на Шосе-Д’Антен: це достеменний Париж.

— Бульвар Опери, — устряв Бошан, — другий поверх, дім із балконом. Пан граф загадає покласти там свої подушки зі сріблястої парчі й, із цибухом у зубах або ж ковтаючи свої пігулки, буде милуватися столицею, що проходить перед ним.

— А хіба вам нічого не спадає на думку, що ви нічого не пропонуєте? — запитав Шато-Рено.

— Та ні, навпаки, — усміхаючись, відказав молодик, — у мене є одна думка, але я чекав, чи не привабить графа якась із ваших блискучих пропозицій. А тепер я візьму на себе сміливість запропонувати йому невеличке помешкання в гарненькій помпадурській кам’яниці, яку вже з рік винаймає на вулиці Меле моя сестра.

— У вас є сестра? — запитав граф.

— Так, графе, і прегарна сестра.

— Заміжня?

— Уже дев’ятий рік.

— І щаслива? — знову запитав граф.

— Така щаслива, як тільки взагалі можливо, — відказав Моррель, — тому що вийшла заміж за чоловіка, якого кохала, за того, хто не покинув нас у нашій біді, — за Емманюеля Ербо.

Монте-Крісто ледве помітно всміхнувся.

— Я мешкаю в неї, коли перебуваю у відпустці, — провадив Максимільян, — і радий служити вам, графе, разом із моїм зятем, як вам щось буде потрібно.

— Одну хвилину! — урвав Альбер, перш аніж граф Монте-Крісто встиг відповісти. — Подумайте, що ви робите, Моррелю. Ви хочете ув’язнити мандрівника, Синдбада-Мореплавця, у родинному гнізді. Чоловіка, який приїхав поглянути на Париж, ви хочете обернути патріархом.

— Нітрохи, — усміхнувся Моррель, — моїй сестрі двадцять п’ять років, зятеві тридцять, вони молоді, веселі і щасливі. До того ж, граф житиме окремо й зустрічатиметься з ними, коли сам того захоче.

— Дякую вам, дякую, — сказав граф Монте-Крісто, — я буду радий познайомитися з вашою сестрою і зятем, та не можу я пристати на жодне із ваших запрошень просто тому, що приміщення для мене вже готове.

— Леле! — вигукнув Морсер. — Невже ви будете мешкати в готелі? Вам буде там дуже незатишно!

— Хіба мені кепсько жилося в Римі? — запитав граф Монте-Крісто.

— Ще б пак, у Римі ви потратили на обставу ваших покоїв п’ятдесят тисяч піастрів; але ж не хочете ви щоразу тринькати такі гроші!

— Мене це не зупинило, — відказав граф Монте-Крісто, — та я хочу мати в Парижі свій дім. Я послав уперед мого камердинера, і він, либонь, уже придбав дім і звелів його обладнати.

— То у вас є камердинер, що знає Париж? — вигукнув Бошан.

— Він, як і я, уперше у Франції, він мурин, та ще й німий, — відказав граф Монте-Крісто.

— То це Алі? — вигукнув Альбер, поки всі дивувалися.

— Авжеж, Алі, мій німий нубієць, його ви, здається бачили в Римі.

— А певно, — відказав Морсер, — я його чудово пам’ятаю. Але як же це ви доручили нубійцеві придбати дім у Парижі, а німому — обладнати його? Бідолаха, мабуть, геть усе переплутає.

— Дарма ви так гадаєте, навпаки, я певен, що він усе улаштував за моїм смаком, а в мене, як ви знаєте, смак досить незвичайний. Він уже з тиждень як приїхав і, певне, оббігав усеньке місто, виявляючи нюх добрячого пса, що полює сам; він знає мої примхи, мої смаки, мої потреби, то, либонь, уже все влаштував як слід. Він знав, що я приїду сьогодні о десятій ранку, і чекав мене від дев’ятої коло застави Фонтенбло. Ось передав мені цидулку, це моя нова адреса, прочитайте-бо.

І граф Монте-Крісто передав Альберові папірця.

— Єлисейські Поля, тридцять, — прочитав Морсер.

— Оце оригінально! — вигукнув Бошан.

— І чистісінько по-князівському! — докинув Шато-Рено.

— Як, ви ще не знаєте свого дому? — запитав Дебре.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я вже казав, що не хотів запізнюватися на визначену пору. Я вбрався у ридвані й вийшов з нього вже біля віконтових дверей.

Молодики перезирнулися: вони не могли второпати, чи не розігрує граф Монте-Крісто комедію, та всі слова цього чоловіка, попри їхню незвичайність, дихали такою простотою, що не можна було вбачати у них брехні, та й навіщо було йому брехати?

— Отож, — сказав Бошан, — доведеться нам задовольнятися тими маленькими послугами, які ми можемо надати графові. Як журналіст, я відкрию йому доступ у всі паризькі театри.

— Дякую вам, — усміхаючись, сказав граф Монте-Крісто, — уже загадав моєму управителеві абонувати ложу в кожному театрі.

— А ваш управитель теж нубієць і німий? — запитав Дебре.

— Ні, він просто ваш співвітчизник, якщо тільки корсиканець може вважатися комусь співвітчизником; ви його знаєте, пане де Морсере.

— Либонь, це достойний синьйор Бертуччо, який так вправно винаймає вікна?

— Та він-таки, і ви бачили його, коли виявили мені честь поснідати в мене. Це непоганий чолов’яга, що побував і вояком, і перемитником, одним словом, усім потроху. Не поручився б, що в нього не було колись негараздів із поліцією через якусь дрібницю, на кшталт удару ножем.

— І цього чесного громадянина світу ви взяли собі управителем, графе? — запитав Дебре. — Скільки він краде у вас?

 — Та не більше, ніж інші, я певен цього; проте він мені годиться, не визнає неможливого, то я й тримаю його.

— У такий спосіб, — сказав Шато-Рено, — лад у вас у всьому: ви маєте дім на Єлисейських Полях, прислугу, управителя, і вам бракує тільки коханки.

Альбер усміхнувся: він згадав прегарну чи то албанку, чи то грекиню, яку бачив у графовій ложі в театрі Балле і в театрі Арджентіна.

— У мене є навіть ліпше — у мене є невільниця, — відказав граф Монте-Крісто. — Ви наймаєте своїх коханок в Опері, у Водевілі, у Вар’єте, а я купив свою в Константинополі. Мені це обійшлося дорожче, зате мені більше нема чим перейматися.

— Та забуваєте, — регочучи, зауважив Дебре, — що ми вільні франки і що ваша невільниця, ступнувши на французьку землю, стала вільна.

— А хто їй це скаже? — запитав граф Монте-Крісто.

— Та перший, кого вона зустріне.

— Вона балакає тільки новогрецькою.

— Тоді це інша справа!

— Та ми, сподіваюся, побачимо її? — запитав Бошан. — Чи у вас, крім того німака, ще і євнухи є?

— Та ні, — відказав граф Монте-Крісто, — я ще не дійшов до цього в моєму орієнталізмі: усі, що мене оточують, можуть будь-якої хвилі покинути мене і, вчинивши це, уже не будуть мати потреби ні в мені, ні в комусь іншому, тим-то вони мене, може, і не кидають.

Співрозмовники давно вже взялися до солодкого і до сигар.

— Любий мій, — підводячись, сказав Дебре, — уже пів на третю. Гість ваш прецікавий, та немає такого приємного товариства, з яким не треба було б розлучатися, деколи його навіть доводиться міняти на неприємне, тож мені пора до міністерства. Я побалакаю про графа з міністром, треба ж нам дізнатися, хто