Читати книгу - "Учта для гайвороння"

тихої чорної водойми. Інколи молитву очолював лагідний чоловік, інколи — дівчинка-жебрачка. Ар’я знала браавоською мовою лише кілька слів — тих, що однаково звучали високовалірійською. А тому молилася Багатоликому Богові власною молитвою — тією самою. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Молилася вона мовчки, не кажучи ані слова — якщо Багатоликий Бог був справжній, він мав її почути.

Віряни приходили до Дому Чорного та Білого щодня. Більшість із них з’являлися поодинці та сиділи на самоті: запалювали свічки коло того вівтаря чи іншого, молилися коло водойми, іноді плакали. Хтось пив з чорного кухля і засинав; інші, яких було більше, питва не торкалися. Тут не було ані служби, ані співів, ані урочистої хвали на славу богові. Храм ніколи не бував повний люду. Час від часу якийсь вірянин просив побачитися з жерцем; тоді лагідний чоловік або жебрачка вели його донизу, до святилища. Але таке траплялося рідко.

Уздовж стін стояло тридцять різних богів, оточених вогниками свічок. Ар’я взнала, що Плакальниця — улюблениця старих жінок. Багатії віддавали перевагу Левові Ночі, бідарі — Блукачеві у Каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалонові, Блідій Дитині. Жеглярі — Місяцеликій Діві та Морському Цареві. Морок теж мав тут свою капличку, хоча до нього майже ніхто не ходив, і коло ніг його зазвичай блимала тільки одна свічка. Та лагідний чоловік казав, що це байдуже.

— Він має багато ликів і багато вух, щоб чути.

Горбок, на якому стояв храм, був пронизаний, наче мурашина купа, вирубаними у камені проходами. Жерці та послушники мали келії для спання на першому рівні, Ар’я та слуги — на другому. Найнижчий поверх був заборонений для всіх, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище.

Коли Ар’я не працювала, то мала волю блукати, де захоче, льохами та коморами — аби не залишала храму і не потикалася на третій підвальний поверх. Спершу вона знайшла комору, повну зброї та обладунків: візерунчастих шоломів, чудернацьких старовинних панцирів, мечів, довгих та коротких кинджалів, арбалетів, довгих списів з вістрями, схожими на листки. Інша комора була напхана одягом: товстими хутрами та коштовними шовками півсотні кольорів, поруч з якими громадилися купи смердючого ганчір’я та зношених домотканих лахів. «Тут десь, мабуть, і скарбниця є» — подумалося Ар’ї. Перед очима намалювалися стоси золотих тарелей, гамани срібних монет, блакитні, наче море, сафіри, намиста з тлустих зелених перлів.

Одного дня на неї зненацька напосівся лагідний старий. Він спитав, що вона робить, а вона відповіла, що заблукала.

— Брешеш. Ба гірше: ти брешеш погано. Хто ти є?

— Ніхто.

— І знову брехня, — зітхнув він.

Вис побив би її до кривавих синців, якби застукав на брехні — але Дім Чорного та Білого мав інші звичаї. Коли Ар’я поралася у кухні й траплялася під ноги Уммі, та інколи ляскала її ложкою. Але ніхто інший не зачіпав навіть пальцем. «Вони здіймають руку, лише коли вбивають» — подумала вона.

З куховаркою вона порозумілася нівроку, навіть не знаючи мови. Умма тицяла їй до рук ножа, показувала на цибулину, і Ар’я її кришила. Умма штовхала її до кавалку тіста на столі, і Ар’я вимішувала його, доки та не казала «годі!» (саме це було перше вивчене нею браавоське слово). Умма давала їй рибу — Ар’я чистила її від луски та кісток, різала шматками і викочувала у горіхах, які куховарка тим часом товкла на дрібний порох. Солонуваті води, що оточували Браавос, аж кишіли рибою та скойками усякого роду — так розказав їй лагідний чоловік. До затоки з півдня втікала повільна брунатна річка, мандруючи крізь щільні зарості очерету, мереживо приливних водойм та пласке неосяжне драговиння. У річці та затоці водилося вдосталь найрізноманітніших скойок, риби, жаб та черепах, болотних крабів, цяткованих крабів, крабів-верхолазів, червоних вугрів, чорних вугрів, смугастих вугрів, міног та вустриць; усе це часто подавалося на різьблений дерев’яний стіл, за яким трапезували слуги Багатоликого Бога. Інколи Умма присмачувала рибу до вечері морською сіллю та сушеними стручками перцю, а іншим разом смажила вугрів з дрібно покришеним часником. Бувало і таке — надзвичайно рідко — що у стравах траплявся шапран. «Мантуликові б тут сподобалося» — подумала Ар’я.

Найулюбленішою Ар’їною трапезою була пізня вечеря — чимало часу минуло, відколи вона забула звичку лягати спати щовечора з натоптаним черевцем. Інколи лагідний чоловік дозволяв їй ставити йому запитання. Одного разу вона запитала, чому люди, що приходять до храму, завжди такі умиротворені; адже в неї вдома люди жахалися смерті. Ар’я пам’ятала, як рюмсав той пуздрявий зброєносець, коли вона прохромила йому живіт. Як благав змилуватися пан Аморі Лорх, коли Цап кинув його до ведмежої ями. Пам’ятала село на березі Божого Ока, де мешканці верещали, волали і скиглили, коли Лоскотун брався до них питати про золото.

— Смерть — не найгірше в світі, — відповів лагідний чоловік. — Це ж Його дарунок нам, кінець злигодням і болю. Того дня, коли ми народжуємося на світ, Багатоликий Бог надсилає кожному з нас темного янгола, котрий супроводжує нас усе життя. Коли гріхи та страждання лягають на нас надмірним тягарем, який уже несила терпіти, янгол бере нас за руку і веде у нічні землі, де вічним вогнем горять яскраві зорі. Ті, хто приходять пити з чорного кухля, шукають своїх янголів. Якщо вони бояться, свічки їх заспокоюють. Коли ти чуєш запах наших свічок, що тобі спадає на думку, дитино?

«Зимосіч, — відповіла б вона, якби могла. — Сніг, дим і соснова глиця. Я чую пахощі стайні, сміх Ходора, битву Джона з Роббом у дворі, співи Санси про якусь дурноголову красну панну. Мені пахнуть крипти, де сидять кам’яні королі, гарячий хліб у печі, божегай за стіною. Я відчуваю свою вовчицю, її хутро — так, наче вона сидить поруч.»

— Нічого не спадає, — відповіла вона, щоб перевірити старого.

— Брешеш, — мовив чоловік. — А втім, Ар’є з дому Старк, бережи свої таємниці, коли тобі так хочеться.

Він називав її Ар’єю тільки тоді, коли вона його сердила.

— Ти знаєш, що можеш залишити це місце будь-якої миті. Ти не одна з нас. Поки що ні. Тому можеш піти звідси, коли схочеш.

— Ви сказали, що як я піду, то не зможу повернутися.

— Таки-так.

Почувши ці слова, Ар’я засумувала. «Так завжди казав Сиріо, — пригадала вона. — Увесь час казав і казав.» Сиріо Форель навчив її працювати голкою і загинув, рятуючи