Читати книгу - "Учта для гайвороння"

тятиву, але інші арбалети вже пускали стріли, обсаджуючи боки великого огиря. Сила їхніх ударів звалила нещасну тварину набік, зломивши їй ноги і важко гепнувши на чардак. Але Арис Дубосерд якось зумів вистрибнути з-під туші й навіть утримати в руці меча. Він саме спинався на коліна біля коня, що бився у останніх корчах…

…коли побачив над собою постать Арео Готи.

Білий лицар здійняв клинка на свій захист, але запізно. Довга сокира Готи відтяла йому руку в плечі, змахнула знову, бризкаючи кривавим віялом, і хутко повернулася назад у жахливому обіручному ударі. Голова Ариса Дубосерда, відокремлена від тіла, закрутилася у повітрі, впала серед очерету, і Зеленокрівця проковтнула кривавий дарунок з тихим плюскотом.

Аріана не пам’ятала, як злазила з коня. Може, не злізла, а впала. Цього вона теж не пам’ятала. Стоячи рачки на піску, вона тремтіла, схлипувала і вивергала назовні свою вечерю. «Ні, — крутилася у голові одна думка, — ніхто ж не мав постраждати, усе було обмірковано, я була така обережна.» А тоді почула ревище Арео Готи:

— За ним! Не дозвольте йому втекти! Хутко за ним!

Мирцела була вже не в сідлі, а на землі, відчайдушно квилила, трусилася, схопивши руками бліде обличчя, а між пальців у неї текла кров. Аріана нічого не розуміла. Стражники видиралися на коней, інші оточували її з супутниками, та вона не могла дотямити, що коїться — наче навколо панував сон, примарне криваве жахіття. «Це все не насправді. Скоро я прокинуся і посміюся з мого нічного переляку.»

Коли їй закинули руки за спину, щоб зв’язати, вона не опиралася. Один зі стражників підсмикнув її на ноги. Він був одягнений у батькові кольори. Інший нахилився і висмикнув з-за халяви її чобота метальний ніж, подарований сестрою в перших — панною Нім.

Арео Гота забрав ніж у стражника і похмуро його роздивився.

— Великий князь звеліли привезти вас назад до Сонцеспису, — мовив він. Його щоки та чоло плямувала кров Ариса Дубосерда. — Вибачте мені, маленька князівно.

Аріана підняла обличчя, яким стікали сльози.

— Відкіля він знав? — запитала вона сотника. — Я була така обережна. Як він міг дізнатися?

— Хтось доповів, — здвигнув плечима Гота. — Завжди хтось доповідає.

Ар'я

Щовечора перед тим, як заснути, вона бурмотіла в подушку свою молитву.

— Пан Грегор, — так починалася молитва. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.

Вона б шепотіла також імена Фреїв на Переїзді, якби їх знала. «Одного дня взнаю, — казала вона собі, — а тоді повбиваю усіх.»

Але жоден шепіт, хай найтихіший, не минався у Домі Чорного та Білого непоміченим.

— Дитино, — сказав одного дня лагідний чоловік, — чиї то імена ти шепочеш серед ночі?

— Я не шепочу жодних імен, — відповіла вона.

— Брешеш, — мовив він. — Усі люди брешуть, коли бояться. Хтось розказує багато різної брехні, хтось — лише трошки. Дехто має одну велику брехню, але розповідає її так часто, що майже сам у неї вірить… хоча якоюсь малою частинкою душі все ж знає, що то неправда, і завжди виказує обличчям. Отже, розкажи мені про імена.

Вона вкусила губу.

— Імена нічого не важать.

— Важать, — наполягав лагідний чоловік. — Розкажи мені, дитино.

«Розкажи, бо виженемо геть» — почула вона.

— То люди, яких я ненавиджу. І бажаю їм смерті.

— У цьому Домі ми чуємо багато таких молитов.

— Знаю, — відповіла Ар’я.

Якен Ха-Гар колись справдив три її молитви. «Варто було лишень прошепотіти йому…»

— Отже, ти для цього з’явилася тут? — спитав лагідний чоловік. — Навчитися нашого мистецтва і убити людей, яких ненавидиш?

Ар’я не знала, що йому відповісти.

— Можливо.

— Тоді ти прийшла не туди. Не тобі вирішувати, кому жити, а кому померти. Дарунок належить Багатоликому. А ми лише слуги, що обітували виконувати його волю.

— А… — Ар’я роздивилася бовванів, що вишикувалися уздовж стін. Попід ногами кожного мерехтіли свічки. — Це котрий з богів?

— Котрий? Та всі вони, — відповів жрець у чорному та білому.

Він не сказав їй свого імені. Так само і жебрачка — дівчинка з великими очима та змарнілим обличчям, що нагадала їй іншу дівчинку на ім’я Куна. Як і Ар’я, жебрачка жила під храмом разом із трьома послушниками, двома слугами та куховаркою на ім’я Умма. Умма полюбляла балакати, коли працювала, проте Ар’я не могла втямити ані слова з її балачок. Решта не мала імен або вирішила їх не казати. Один зі служників був дуже старий, зігнутий навпіл, другий — червонопикий, з кущами волосся у вухах. Вона вважала обох німими, доки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Найстарший був приблизно батькових років, двоє інших — не старші за Сансу, що колись була їй сестрою. Послушники теж носили біле та чорне, але їхні ряси не мали каптурів, чорне було ліворуч, а біле — праворуч. У лагідного чоловіка та жебрачки кольори розташувалися навпаки. Ар’ї дали служницьке вбрання: сорочку нефарбованої вовни, мішкуваті штани, лляне спіднє, полотняні капці для ніг.

Посполиту мову знав лише лагідний старий.

— Хто ти? — питав він її щодня.

— Ніхто, — відповідала вона — та, хто була Ар’єю з дому Старк, Ар’єю-Підніжкою, Ар’єю-Конякою. Була вона і Аріком, і Куною, і Куріпкою, і Солькою, і чашницею Нім, і сірою мишею, і вівцею, і привидом Гаренголу… але ж не по-справжньому, не в тому серці, що аж у глибині серця. Там вона лишалася Ар’єю зимосіцькою, донькою князя Едарда Старка та пані Кетлін, яка колись мала братів на ім’я Робб, Бран та Рікон, сестру на ім’я Санса, лютововчицю на ім’я Німерія, зведеного брата на ім’я Джон Сніговій. Там вона була кимось… але не такої відповіді чекали від неї.

Не знаючи мов, Ар’я не мала способу спілкуватися з іншими. Проте уважно слухала і повторювала почуті слова про себе, коли виконувала доручену роботу. Наймолодший послушник був сліпий, але порядкував над свічками. Він обходив храм у м’яких капцях, оточений бурмотінням старих жінок, які щодня приходили молитися. Навіть без очей він завжди знав, які саме свічки вже вигоріли.

— Його веде нюх, — пояснив лагідний чоловік. — І там, де горить свічка, повітря тепліше.

А потім наказав Ар’ї заплющити очі й спробувати самій.

Вони молилися на світанку, перед сніданком, стоячи на колінах навколо