Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Я не хочу іти звідси.

— Тоді лишайся… але пам’ятай: Дім Чорного та Білого — не сирітський притулок. Усі під цим дахом повинні служити. «Валар дохаеріс» — так ми кажемо тут. Залишайся, якщо хочеш, але знай: ми вимагатимемо твоєї покори. В усьому, кожну мить. Якщо не вмієш коритися, то мусиш піти.

— Я вмію коритися.

— Побачимо.

Окрім допомоги Уммі, Ар’я мала вдосталь інших справ: підмітала храмову підлогу, підносила й наливала на обіді та вечері, розкладала купи одягу померлих, випорожнювала їхні гаманці, рахувала стосики чудернацьких монет. Щоранку вона супроводжувала лагідного чоловіка, коли той обходив храм у пошуках мертвих. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, пригадуючи Сиріо. Їй було доручено нести ліхтаря з товстими залізними дверцятами; біля кожної стінної западини вона зупинялася і відчиняла дверцята на волосину, шукаючи трупів.

Знайти мертвих ніколи не бувало важко. Люди самі приходили до Дому Чорного та Білого, молилися годину, чи день, чи рік, пили солодку темну воду з водойми і простягалися на кам’яній постелі перед одним чи іншим богом. А тоді заплющували очі, засинали і більше не прокидалися.

— Дарунок Багатоликого Бога набуває безлічі подоб, — розказав їй лагідний чоловік, — але тут він завжди тихий та спокійний.

Коли вони знаходили мерця, старий проказував молитву і упевнювався, що життя залишило тіло, а Ар’я приводила служників, чиїм обов’язком було віднести його до підземель. Там послушники роздягали і обмивали тіла. Одяг, монети, усі коштовні речі складалися до кошиків для подальшого розподілу. Холодну плоть несли до найнижчого святилища, куди входили тільки жерці; що саме там відбувалося — про те Ар’ї знати не дозволяли. Одного разу за вечерею її охопила жахлива підозра; вона впустила ножа на стіл і вирячилася на шмат світлого м’яса у тарілці. Лагідний чоловік побачив жах на її обличчі.

— Це порося, дитино, — мовив він, — усього лише порося.

Постіль її була кам’яна і нагадувала про Гаренгол — вона спала на такій самій, коли шкребла сходи за наказом Виса. Мішок для спання було напхано ганчір’ям замість соломи — трохи горбкуватіше, ніж солом’яник у Гаренголі, зате й свербіло менше. Ковдр їй дозволяли брати, скільки заманеться — червоних та зелених, вовняних, грубого плетіння. І келія належала лише їй. Там вона зберігала свої скарби: срібну виделку, крислатого бриля та рукавички без пальців, подаровані на «Велетовій доньці», кинджал, чоботи, пасок, невеличку купку монет, одяг, що вдягала раніше…

І Голку.

Обов’язки лишали Ар’ї небагато часу на шиття, але вона вправлялася, коли могла — люто билася зі своєю тінню при світлі блакитної свічки. Якось уночі повз неї пройшла дівчинка-жебрачка і побачила Ар’ю за вправами. Сама вона не вимовила ані слова, але наступного ж дня лагідний чоловік супроводив Ар’ю до її келії.

— Ти мусиш позбавитися усього, — сказав він про її скарби.

Ар’ю наче громом ударило.

— Це належить мені!

— А хто ти?

— Ніхто.

Він узяв до рук її срібну виделку.

— Оце належить Ар’ї з дому Старк. Усі ці речі належать їй. Але тут їм місця нема. І їй тут теж місця нема. Її ім’я — надто гордовите, у нашому домі бракує простору для таких гордощів. Ми — лише слуги.

— Я теж служу, — вимовила вона ображено. Срібна виделка їй подобалася.

— Ти граєшся у службу, але у своєму серці ти — донька можновладного князя. Ти брала інші імена, але носила їх так само легко, як сукні. Під ними, як під сукнями, ти завжди лишалася Ар’єю.

— Я не ношу суконь. У тих дурних сукнях неможливо битися.

— Але чому ти хочеш битися? Хіба ти якась задерикувата горлорізка, що блукає провулками, жадаючи крові? — Він зітхнув. — Перш ніж випити з холодної чари, ти мусиш віддати усе, чим ти є, Багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Саму себе. Якщо ж не вмієш примусити себе, то маєш залишити це місце.

— Але залізна монета…

— Вона заплатила за твій прихід сюди. Але відси й далі ти мусиш сама платити за свій шлях. І то дорогу ціну.

— Я не маю золота.

— Те, що ми маємо, не можна купити за золото. Ціна — це уся ти. Люди обирають безліч різних шляхів крізь земний паділ сліз та страждань. Наш шлях з-поміж них — найважчий, і небагатьом судилося ним пройти, бо він вимагає неабиякої сили тіла й духу, а до них — суворого та міцного серця.

«Там, де має бути серце, в мене порожня діра, — подумала Ар’я, — а подітися мені більше нема куди.»

— Я міцна. Не слабша за вас. І сувора.

— Ти гадаєш, тут єдине місце для тебе у світі. — Він наче вгадав її думки. — Помиляєшся. Легшу службу можна знайти у домівці будь-якого купця. А чи не хочеш стати куртизаною, щоб про твою красу співали пісень? Скажи слово, і ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Присмерку. Ти спатимеш на пелюстках троянд і на кожному кроці шурхотітимеш шовковими спідницями, а можновладні пани ладні будуть віддати усе до шеляга і піти жебрати, аби лише зірвати квітку твоєї цноти. Якщо ж твоє серце прагне шлюбу і дітей — скажи, ми знайдемо тобі чоловіка. Чесного підмайстра, старого багатія, знаного мореплавця — кого забажаєш.

Але нічого з того Ар’я не хотіла. І без жодного слова затрусила головою.

— Ти мрієш повернутися на Вестерос, дитино? «Ясна панна» Люко Престайна вирушає назавтра до Мартинова, Сутіндолу, Король-Берега і Тирошу. Може, нам домовитися про перевіз для тебе?

— Я щойно прибула з Вестеросу. — Іноді їй здавалося, що від утечі з Король-Берега минула вже тисяча років, а іноді — що вона сталася лише вчора. Але Ар’я знала, що вороття туди їй немає. — Я поїду, якщо вам не потрібна. Але не до Вестеросу.

— Мої потреби нічого не важать, — відповів лагідний чоловік. — Можливо, Багатоликий Бог привів тебе сюди служити знаряддям Божої справи. Та коли я дивлюся на тебе, то бачу лише дитину… ба гірше — дитину-дівчинку. Чимало людей служили Багатоликому протягом століть, але лише кількоро з Його слуг були жінками. Жінки приводять у світ нове життя. Ми приносимо дарунок смерті. Ніхто не може робити і те, й інше.

«Налякати хоче, — подумала Ар’я, — як тоді хробаком.»

— Мені байдуже.

— Але так не має бути.