Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

прикмети точнісінько збігаються. Авжеж, манери гострі й шорсткі. У товаристві цього чоловіка в мене часто пробігав мороз по шкірі, а якось, коли ми разом спостерігали страту, я думав, що зомлію, не так від катової роботи і від галасу засудженого, як од вигляду графа, а також від його безпристрасних розповідей про різноманітні способи страти.

— А часом не водив він вас у руїни Колізею, щоб поссати вашої крові, Морсере? — запитав Бошан.

— А як відпустив, то чи не змусив вас розписатися на якомусь шарлатовому пергаменті, що ви віддаєте йому свою душу, як Ісав первородство?

— Кепкуйте, кепкуйте, скільки влізе, — трохи образившись, сказав Морсер. — Коли я дивлюся на вас, прегарні парижани, завсідники Гентського бульвару, відвідувачі Булонського лісу, і згадую цього чоловіка, то мені, їй-богу, здається, ніби ми люди різної породи.

— І я цим пишаюся! — сказав Бошан.

— Принаймні, — докинув Шато-Рено, — ваш граф Монте-Крісто у хвилини дозвілля чудовий чоловік, якщо, звісно, не брати до уваги його справ із італійськими розбишаками.

— Ніяких італійських розбишак нема! — сказав Дебре.

— Та й упирів нема теж! — підтримав його Бошан.

— Та й графа Монте-Крісто нема, — провадив Дебре. — Знаєте що, Альбере, он уже вибиває пів на одинадцяту.

— Зізнайтеся, що вам примарилося все це жахіття, та й ходімо снідати, — сказав Бошан.

Та ще не завмерло дудоніння дзиґаря, як двері відчинилися і Жермен доповів:

— Його ясновельможність граф Монте-Крісто!

Присутні несамохіть здригнулися і цим засвідчили, наскільки просягнула їм у душу Морсерова розповідь. Навіть Альбер не міг погамувати раптового хвилювання.

Ніхто не чув ні торохтіння ридвана, ні кроків у передпокої, навіть двері відчинилися безгучно.

На порозі постав граф. Він був дуже скромно вбраний, та навіть доскіпливий погляд не знайшов би ані найменшого ґанджу в його убранні. Усе улягало найвишуканішому смаку, усе — одяг, капелюх, сорочка — було зроблене руками найліпших постачальників.

На взір йому було не більше тридцяти п’яти років, надто ж вразила всіх його схожість із портретом, що його зобразив Дебре.

Усміхаючись, граф підійшов до Альбера, який підвівся назустріч і палко потиснув йому долоню.

— Точність — королівська чемність, як казав, наскільки мені відомо, один із ваших монархів, — мовив граф Монте-Крісто, — та мандрівники, хоч як їм того кортить, не завжди можуть дотриматися цього правила. Усе ж таки я сподіваюся, любий віконте, що, враховуючи моє щире бажання бути точним, ви мені подаруєте ті дві чи три секунди, що на них я, здається, запізнився. П’ятсот льє не завжди можна проїхати без перепон, тим паче у Франції, де, кажуть, заборонено лупцювати візників.

— Пане графе, — відказав Альбер, — я саме сповіщав про ваш майбутній візит моїм друзям, яких я запросив з нагоди вашої люб’язної обіцянки відвідати мене. Дозвольте вам їх відрекомендувати: граф Шато-Рено, його шляхетство сягає дванадцяти перів, а предки сиділи за Круглим столом; пан Люсьєн Дебре, особистий секретар міністра внутрішніх справ; пан Бошан — небезпечний журналіст, гроза французького уряду, він широко відомий у себе на батьківщині, та ви в Італії, може, ніколи й не чули про нього, бо його газета там заборонена, і врешті пан Максимільян Моррель, капітан спагі.

Почувши те ім’я, граф, що обмінювався поклонами дуже чемно, та з суто англійською безпристрасністю і холодністю, несамохіть ступнув уперед, і легенький рум’янець, неначе блискавка, майнув його щоками.

— Ви носите мундир французів-переможців, — сказав він Моррелеві. — Це чудовий мундир.

Важко сказати, що за почуття надало такої глибокої звучності голосові графа і викликало, ніби мимохіть, особливий полиск у його очах, таких гарних, спокійних і ясних, коли ніщо їх не затьмарювало.

— Ви ніколи не бачили наших африканців? — запитав Альбер.

— Ніколи, — відказав граф, знову опанувавши себе.

— Під цим мундиром б’ється одне з найшляхетніших і найбезстрашніших сердець нашого війська.

— О віконте! — урвав його Моррель.

— Дозвольте мені скінчити, капітане... І ми оце дізналися, — провадив Альбер, — про такий героїчний вчинок пана Морреля, що, хоч я його бачу сьогодні вперше у житті, усе ж таки прошу в нього дозволу відрекомендувати вам його, графе, як мого друга.

І тоді непорушний погляд, перебіжний рум’янець і легеньке тремтіння повік знову зрадили хвилювання Монте-Крісто.

— Он як! — сказав він. — Значить, капітан — шляхетна людина. Що ж, тим ліпше!

Той вигук, що відповідав радше графовій думці, ніж Альберовим словам, здався усім чудернацьким, надто ж Моррелеві, який здивовано поглянув на Монте-Крісто. Та заразом це сказано було так м’яко і навіть ніжно, що, попри всю химерність того вигуку, не було змоги на нього розгніватися.

— Які у нього могли бути підстави, щоб сумніватися в цьому? — запитав Бошан у Шато-Рено.

— Справді, — відказав той, відразу оцінивши кмітливим і пильним оком у Монте-Крісто все, що можна було визначити, — Альбер не обманув нас, цей граф незвичайний чоловік, як вам здається, Моррелю?

— Мені здається, у нього відкритий погляд і приємний голос, тож він мені подобається, попри чудернацьке зауваження про мене.

— Панове, — сказав Альбер, — Жермен доповідає, що сніданок на столі. Любий пане графе, дозвольте показати вам дорогу.

Усі мовчки увійшли до їдальні і посідали на своїх місцях.

— Панове, — сівши, озвався граф, — дозвольте мені зробити вам зізнання, що може послужити мені вибаченням за можливі мої похибки: я тут чужий, мало того, ще й уперше в Парижі, тож із французьким життям геть незнайомий; досі я завжди провадив східний спосіб життя, що геть суперечить французьким звичаям і моралі. І я заздалегідь прошу вибачити мені, якщо ви знайдете в мені забагато турецького, неаполітанського чи арабського. А тепер візьмімося до сніданку.

— Як він промовляє! — прошепотів Бошан. — Це справжнісінький пан!

— Пан із чужих земель, — докинув Дебре.

— Пан у всіх країнах світу, любий Дебре, — виснував Шато-Рено.

II. Сніданок

Як, либонь, пам’ятають читачі, граф був дуже стриманий у їжі, тож Альбер висловив застереження, що паризький спосіб життя від самого початку справить на нього недобре враження своїм найбільш матеріальним, хоч заразом і найбільш необхідним боком.

— Любий пане графе, — сказав він, — я дуже боюся, що кухня вулиці Ельдер сподобається вам менше, ніж кухня П’яцца-ді-Спанья. Мені слід було заздалегідь довідатися про ваші смаки і замовити страви, які ви полюбляєте.

— Якби ви ліпше знали мене, — усміхаючись, відказав граф, — то вас не турбували б такі дрібниці. У моїх мандрах мені доводилося їсти макарони в Неаполі, поленту в Мілані, олья подріду в Валенсії, плов у Константинополі, каррі в Індії й ластів’ячі гнізда в Китаї. Для такого космополіта, як я оце, питання кухні не існує. Хоч де я був би, я їм усе, тільки їм його потроху, а якраз сьогодні, коли ви нарікаєте на мою стриманість, я страшенно голодний, тому що з учорашнього ранку нічогісінько не їв.

— Як, з учорашнього ранку? — вигукнули всі. — Невже ви й ріски в роті не мали цілісіньку добу?

— Авжеж, — відказав Монте-Крісто, — мені довелося звернути з дороги, щоб зібрати певні відомості в околицях Німа, це трохи затримало мене, і я не хотів ніде зупинятися.

—