Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— І ви гадаєте, він може бути пунктуальний? — запитав Дебре.

— Гадаю, він здатен на все.

— Майте на увазі, навіть із п’ятьма хвилинами пільги залишилося чекати тільки десять хвилин.

— То я скористаюся ними і розповім про мого гостя.

— Вибачте, — устряв Бошан, — а можна з вашої розповіді зробити фейлетон?

— Навіть дуже, — відказав Морсер, — ще й цікавий.

— То розповідайте, треба ж мені чимось винагородити себе, якщо вже я не потраплю до Палати.

— Я був у Римі під час останнього карнавалу.

— Це ми знаємо, — урвав його Бошан.

— Еге ж, але ви не знаєте, що мене викрали розбійники.

— Розбійників нема, — устряв Дебре.

— Та ні, таки є, ще й які, тобто, хочу сказати, пречудові. Вони здалися мені страшенно прекрасними.

— Послухайте, любий Альбере, — сказав Дебре, — зізнайтеся, що ваш кухар запізнився, що креветки ще не привезли з Маренн чи Остенде і що ви, як ото пані де Ментенон, хочете замінити їжу казкою. Зізнайтеся-таки, ми настільки поштиві, що вибачимо вам і вислухаємо вашу розповідь, хоч яка фантастична вона буде.

— А я вам кажу, що вона хоч і фантастична, проте в ній усе правда від початку до кінця. Отож, розбишаки взяли мене у полон і одпровадили у дуже незатишну місцину, що називається катакомбами Сан-Себастьяно.

— Знаю я ту місцину, — сказав Шато-Рено, — я там замало на лихоманку не заслаб.

— А я і справді заслаб, — провадив Альбер. — Мені заявили, що я в полоні й що за мене вимагають викуп — дрібниці, чотири тисячі римських піастрів, двадцять шість турських ліврів. Як на лихо, у мене залишалося тільки півтори тисячі, мандрівка моя добігала краю і кредит вичерпався. Я написав Францові... Ага, Франц був там, то ви можете запитати в нього, чи вигадав я тут бодай слово. Я написав йому, що як до шостої ранку він не привезе чотирьох тисяч піастрів, то в десять хвилин на сьому мене прилучать до розряду блаженних святих і преславних мучеників. Повірте, Луїджі Вампа — так звався ватажок тих розбійників — дотримався б свого слова.

— Але Франц привіз чотири тисячі піастрів? — спитався Шато-Рено. — Ще б пак! Роздобути чотири тисячі піастрів не штука, якщо звешся Францом Д’Епіне чи Альбером де Морсером.

— Ні, він просто приїхав у супроводі того чоловіка, що про нього я кажу і якого я сподіваюся вам відрекомендувати.

— То цей пан — Геркулес, що забив Какуса, чи Персей, що звільнив Андромеду?

— Ні, він заввишки, як я оце.

— Озброєний до зубів?

— Із ним не було і шпиці для плетіння.

— Але він заплатив викуп?

— Він сказав два слова ватажкові на вухо, і мене відпустили.

— Тебе навіть перепросили, що затримали, — докинув Бошан.

— Так отож, — підтвердив Альбер.

— Він часом не Аріосто?

— Ні, просто граф Монте-Крісто.

— Такого імені нема, — сказав Дебре.

— Мені здається, теж, — додав Шато-Рено з певністю людини, що знає напам’ять усі родословні книги Європи, — бо хто чув про графів Монте-Крісто?

— Може, він родом зі Святої землі, — сказав Бошан, — либонь, хтось із його предків володів Голгофою, як ото Мортемари Мертвим морем володіли.

— Перепрошую, панове, — сказав Моррель, — але, гадаю, я можу вивести вас із цього клопоту. Монте-Крісто — це острівець, що про нього часто розповідали моряки, які служили у мого батька, піщинка в Середземному морі, атом у нескінченності.

— Правда ваша, — сказав Альбер, — і чоловік, що про нього я вам розповідаю, — пан і володар тієї піщинки, того атома. Певне, він купив собі графський титул десь у Тоскані.

— То він багатий, цей ваш граф?

— Гадаю, багатий.

— Та ж це має бути й так видно?

— Помиляєтеся, Дебре.

— Не розумію вас.

— Читали ви «Тисячу й одну ніч»?

— Питаєте!

— То хіба можна сказати, хто перед вами — багатії чи бідняки? Що у них: пшеничні зерна чи рубіни й самоцвіти? Вам здається, це жалюгідні рибалки, аж вони запроваджують вас до якоїсь таємничої печери, — і перед вашими очима скарби, що на них можна всеньку Індію закупити.

— Та й що ж?

— А те, що граф Монте-Крісто один із таких рибалок, у нього навіть ім’я таке, бо його звати Синдбад-Мореплавець, і в нього є печера, де повнісінько золота.

— А ви бачили ту печеру, Альбере? — запитав Бошан.

— Я — ні, а Франц бачив. Тільки ж ні слова йому! Франца запровадили туди із зав’язаними очима, йому прислуговували німі й жінки, що перед ними сама Клеопатра — просто хвойда, та й годі. Утім, щодо жінок він не зовсім певен, бо вони з’явилися лише по тому, як він скуштував гашишу; то, може, він узяв за жінок якісь статуї.

Присутні дивилися на Морсера, і в їхніх очах вочевидь читалося: «Здурів ти чи нас у дурні шиєш?!».

— Справді, — замислено сказав Моррель, — я чув від одного старого моряка, якого зовуть Пенелон, щось подібне до того, про що розповідає пан де Морсер.

— Я дуже радий, що пан Моррель мене підтримує, — сказав Альбер. — Вам, певне, не подобається, що він кидає цю провідну нитку в мій лабіринт?

— Перепрошую, любий друже, — сказав Дебре, — але ви розповідаєте такі неймовірні речі...

— Неймовірні для вас, тому що ваші посланці й консули вам про це не пишуть, їм ніколи, вони тільки знай пригнічують своїх мандрівних співвітчизників.

— Ось ви й розгнівалися і нападаєте на наших сердешних представників. Як же можуть вони боронити ваші інтереси? Палата весь час урізує їхнє утримання, дійшло до того, що на ці посади ніхто не хоче йти. Хочете бути послом, Альбере? Я влаштую вам призначення в Константинополь.

— Еге ж! Щоб султан, коли я заступлюся за Магомета-Алі, прислав мені шнурок і щоб мої секретарі мене ж таки задушили!

— Ось бачите, — сказав Дебре.

— Так, але попри все це, мій граф Монте-Крісто існує...

— Усі на світі існують! Диво яке!

— Звісно, усі існують, та не у всіх є чорні невільники, князівські картинні галереї, музейна зброя, коні, що коштують по шість тисяч франків, і наложниці-грекині.

— А ви бачили ту грекиню-наложницю?

— Авжеж, і бачив, і чув: бачив у театрі Балле, а чув тільки раз, як обідав у графа.

— То він їсть, цей ваш незвичайний чоловік?

— Як по правді, їсть він так мало, що про це балакати не варто.

— Ось побачите, він виявиться упирем.

— Кепкуйте, скільки влізе, але те самісіньке сказала графиня Г., що, як вам відомо, знала лорда Рутвена.

— Вітаю, Альбере, це блискуче для людини, що не працює в журналістиці, — вигукнув Бошан. — Варте горезвісної морської змії в «Конституціоналісті». Упир — це просто розкішно!

— Червонясті очі з зіницями, що за бажанням то ширшають, то вужчають, — сказав Дебре. — Орлиний ніс, велике відкрите чоло, у лиці ні кровинки, чорна борідка, зуби блискучі й гострі, і такі самі манери.

— Так воно і є, Люсьєне, — сказав Морсер, — усі