Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

чолом, проникливим поглядом і чорними вусами, якого наші читачі бачили в Марселі за досить драматичних обставин, щоб його, може, не забути. На нім наче влитий сидів мальовничий мундир, напівфранцузький, напівсхідний, він щільно облягав його широкі груди, прикрашені хрестом Почесного легіону, і його стрункий стан. Молодий офіцер уклонився з вишуканою поштивістю. Він був зграбний у всіх своїх рухах, тому що був дужий.

— Пане Моррелю, — привітно сказав Альбер, — барон Шато-Рено заздалегідь знав, що принесе мені особливе задоволення, познайомивши мене з вами. Ви його друг, то, сподіваюся, станете і нашим другом.

— Чудово,  — сказав Шато-Рено, — і побажайте, любий віконте, щоб, як буде потреба, він учинив для вас те саме, що й для мене.

— А що ж він учинив? — запитав Альбер.

— Пан барон перебільшує, — устряв Моррель, — їй-богу, не варто про це казати!

— Як це — не варто казати? — вигукнув Шато-Рено. — Життя не варте того, щоб про нього казати? Ох, ви таки великий філософ, любий Моррелю... Ви можете казати таке, бо ви щодня ризикуєте життям, але я, що наразився на таке зовсім випадково...

— Із усього цього, пане бароне, мені зрозуміло тільки одне: капітан Моррель порятував вам життя.

— Авжеж, та й годі, — сказав Шато-Рено.

— І як воно сталося? — запитав Бошан.

— Бошане, друже мій, зрозумійте, що я помираю від голоду! — вигукнув Дебре. — Не треба довгих розмов.

— А хіба я заважаю вам сісти за стіл? — спитав Бошан. — Шато-Рено все розповість вам за сніданком.

— Панове, — сказав Морсер, — майте на увазі, що зараз тільки чверть на одинадцяту і ми чекаємо останнього гостя.

— Ага, дипломата, — сказав Дебре.

— Дипломата чи ще когось, це мені невідомо. Знаю лишень, що я завдав йому доручення, яке він виконав так вдало, що якби я був королем, то вчинив би його кавалером усіх орденів, навіть якби в моєму розпорядженні були відразу і Золоте Руно, й Підв’язка.

— Якщо так, то ми ще не сідаємо за стіл, — сказав Дебре. — Налийте собі келих хересу, як ото зробили ми, і розкажіть, що з вами сталося, бароне.

— Усі ви знаєте, що мені нещодавно закортіло податися до Африки.

— Це той шлях, що його вказали вам ваші предки, любий Шато-Рено, — люб’язно вкинув Морсер.

— Авжеж, але навряд чи ви, як вони ото, робили це задля звільнення Гробу Господнього.

— Правда ваша, Бошане, — сказав молодий аристократ, — я просто хотів собі постріляти з пістолів. Як ви знаєте, я терпіти не можу дуелі, відтоді як два мої секунданти, яких я обрав, щоб вони залагодили справу, змусили мене поцілити в руку одного з моїх найліпших друзів... сердегу Франца Д’Епіне, ви ж бо всі його знаєте.

— Еге ж, справді, — сказав Дебре, — ви з ним колись змагалися... А за що?

— Ох, їй-богу, не пам’ятаю вже, — відказав Шато-Рено. — Зате добре пам’ятаю, що, намагаючись бодай якось виявити мої таланти в тій царині, я вирішив випробувати на арабах нові пістолі, які мені нещодавно подарували. Тож я подався до Орану, із Орану дістався до Константіни й опинився там якраз тоді, коли знімали облогу. Я почав відступати разом з усіма. Дві доби я терпів удень дощ, а вночі сніг, але третього ранку мій кінь здох від холоднечі: бідолашна худобина звикла до попони, до теплої стайні... То був арабський кінь, та він не впізнав батьківщини, зустрівшись в Аравії з десятиградусним морозом.

— Ось чому хочете ви купити мого англійського коня, — встряв Дебре. — Певне, сподіваєтеся, що він ліпше від вашого араба терпітиме холод.

— Помиляєтеся, я присягнувся більше ніколи не їздити до Африки.

— Так перелякалися, еге? — спитав Бошан.

— Авжеж, зізнаюся, — відказав Шато-Рено, — та й було від чого! Отож, кінь мій сконав, я йшов пішки, аж раптом на мене налетіло шестеро арабів, щоб відрубати мені голову. Двох я застрелив із рушниці, двох — упритул із пістолів, та залишалося ще двоє, а я був беззбройний. Один згріб мене за чуба, тим-то я тепер і стрижуся так коротко, хтозна, що може статися в житті, а другий притулив мені вістря ятагана до горлянки, і я вже почув пекучий холод криці, коли ж оцей пан теж налетів на них, забив пострілом з пістоля того, що тримав мене за чуприну, і розкраяв голову тому, що хотів перерізати мені горлянку. Він вважав своїм обов’язком того дня порятувати чиєсь життя, і так сталося випадково, що то виявилося моє. Як стану багатий, то замовлю Клагманові або Марокетті статую Випадковості.

— Це було п’ятого вересня, — усміхаючись, сказав Моррель, — у роковину того дня, коли якесь диво порятувало мого батька, то щороку, по змозі, я намагаюся відзначити цю днину, зробивши щось...

— Героїчне, еге ж? — урвав його Шато-Рено. — Одне слово, мені поталанило, та це ще не все. Порятувавши мене від зарізяк, він порятував мене і від холоду, віддавши мені не половину своєї киреї, як ото вчинив святий Мартин, а всеньку кирею, а потім і від голоду, поділивши зі мною... вгадайте що?

— Паштет від Фелікса? — спитався Бошан.

— Ні, свого коня, з якого кожен із нас із великим смаком з’їв по шматку, а це було нелегко!

— З’їсти шматок коня? — регочучи, запитав Морсер.

— Ні, вдатися до такої жертви, — відказав Шато-Рено. — Запитайте в Дебре, чи пожертвує він своїм англійським коником задля незнайомця?

— Задля незнайомця — ні, — сказав Дебре, — а задля друга, може, й пожертвував би.

— Я відчував, що ви станете моїм другом, пане бароне, — сказав Моррель. — Крім того, як я вже мав честь вам казати, називайте це героїзмом або жертвою, але того дня я мав чимось відплатити долі за несподіване щастя, що колись нам перепало.

— Ця історія, що на неї натякає Моррель, — провадив Шато-Рено, — просто-таки дивовижна, і коли ви з ним ближче познайомитеся, він вам колись її розповість, а поки що досить спогадів, візьмемося до наших кендюхів. О котрій ви снідаєте, Альбере?

— О пів на одинадцяту.

— Точно? — запитав Дебре, діставши годинника.

— Подаруєте мені ще п’ять хвилин пільги, — сказав Морсер, — адже я теж чекаю рятівника.

— Чийого?

— Та мого ж таки, нехай йому всячина, — відказав Морсер. — Чи як ви гадаєте, мене не можна порятувати від когось, як і будь-яку іншу людину, і тільки араби стинають голови? Наш сніданок філантропічний, і за нашим столом будуть сидіти, сподіваюся, два людські добродійники.

— То як тут бути? — запитав Дебре. — Та ж у нас тільки одна Монтіонівська премія, еге ж?

— То її віддадуть тому, хто нічого не зробив, щоб її заслужити, — сказав Бошан. — Зазвичай Академія ото так виходить зі скрутного становища.

— А звідки з’явився наш рятівник? — запитав Дебре. — Перепрошую за мою наполегливість, пам’ятаю, ви мені вже якось відповіли, але так невиразно, що я дозволю собі перепитати вас.

— Як по правді, то я й сам не знаю, — відказав Альбер, — три місяці тому, коли я запрошував його, він був у Римі, але