Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— І чим, цікаво?

— Новим знайомством.

— Із чоловіком чи з жінкою?

— З чоловіком.

— Я й так багатьох знаю.

— Але такого ви не знаєте.

— То звідки він? Із кінця світу?

— Може, навіть і далі.

— А нехай йому! Сподіваюся, не він має привезти наш сніданок?

— Ні, заспокойтеся, сніданок готують тут, у домі. Але ви, бачу, таки голодні?

— Так, зізнаюся, хоч це і принизливо. Та вчора я обідав у пана де Вільфора, а ви помітили, що в цих суддів кепсько годують? Таке враження, наче вони потерпають від докорів сумління.

— Ганьте, ганьте чужі обіди, а як їдять у ваших міністрів?

— Так, але ми принаймні запрошуємо порядних людей, і якби нам не треба було пригощати добромисних плебеїв, що голосують за нас, то ми більше ніж смерті боялися б обідати вдома, запевняю вас.

— Тоді випийте ще чарку хересу і візьміть бісквіт.

— Із задоволенням, ваше іспанське вино чудове; ось бачите, яку слушність ми мали, коли встановлювали мир у цій країні.

— Авжеж, але як бути з доном Карлосом?

— То й що! Дон Карлос буде пити бордо, а за десять років ми повінчаємо його сина з маленькою королевою.

— За те ви отримаєте Золоте Руно, якщо натоді ще будете служити.

— Бачу, Альбере, ви сьогодні вирішили годувати мене марними балачками.

— Що ж, погодьтеся, це найліпше напихає шлунок. Та я чую Бошанів голос, ось посперечаєтеся з ним, і це вас відверне.

— Про що ж сперечатися?

— Про те, що пишуть у часописах.

— А хіба я читаю часописи? — зневажливо запитав Дебре.

— То більше підстав сперечатися.

— Пан Бошан! — доповів покойовий слуга.

— Прошу, прошу, грізне перо! — сказав Альбер, підводячись і йдучи назустріч новому гостю. Ось Дебре каже, що терпіти вас не може, хоч, за його ж таки словами, і не читає ваших статей.

— Та воно й правда, — відказав Бошан, — я теж сварю його, хоч і не знаю, що він робить. Добридень, командоре.

— А, то ви вже знаєте? — запитав особистий секретар міністра, усміхаючись і потискаючи долоню журналістові.

— Ще б пак!

— А що кажуть про це у світі?

— У якому світі? Року божого тисяча вісімсот тридцять восьмого їх чимало.

— У критико-політичному світі, де ви — один із левів його.

— Кажуть, це цілком заслужене і ви сієте доста червоного, щоб виросло трохи блакитного.

— Непогано сказано, — зауважив Люсьєн. — Чому ви не наш, любий Бошане? Із вашим розумом ви за три-чотири роки вже й кар’єру зробили б.

— Я лише одного чекаю, щоб послухатися вашої поради, — міністерства, що могло б протриматися бодай півроку. Тепер однісіньке слово, Альбере, тим паче що треба дати пільгу сердезі Люсьєнові. Ми будемо снідати чи обідати? Мені треба ще до Палати. Як бачите, у нашому ремеслі не тільки самі троянди.

— Ми тільки снідаємо і чекаємо ще двох; щойно вони приїдуть, ми сядемо за стіл.

— А кого саме ви чекаєте? — запитав Бошан.

— Одного аристократа й одного дипломата, — відказав Альбер.

— Ох, аристократа нам доведеться чекати години зо дві, а дипломата й довше. Я повернуся до десерту. Залиште мені полуниць, кави і сигар. Я щось перехоплю в Палаті.

— Облиште, Бошане: навіть якби аристократа звали Монморансі, а дипломата Меттерніх, ми все одно сядемо снідати рівно о пів на одинадцяту; а поки що беріть приклад із Дебре, випийте хересу і візьміть бісквітів.

— Гаразд, залишуся. Сьогодні мені конче треба розважитися.

— Ось і ви, як Дебре! Хоч, як на мене, коли міністерство понуре, то опозиція має бути весела.

— Так, але ви не знаєте, що мені загрожує! Сьогодні вдень, у Палаті депутатів, я буду слухати промову Данґляра, а ввечері, у його дружини, трагедію пера Франції. Нехай йому дідько, цьому конституційному ладові! Та ж кажуть, що ми могли обирати, — то як же ми могли обрати Данґляра?

— Розумію, вам треба запастися веселістю.

— Не варто нехтувати Данґляровими річами, — сказав Дебре. — Адже він голосує за вас, він теж в опозиції.

— Та в тім і лихо! І я ніяк не дочекаюся, коли ви вже відправите його розбалакувати до Люксембурзького палацу, тоді я вже нарегочуся досхочу.

— Відразу видно, що в Іспанії справи налагодилися, — сказав Бошанові Альбер. — Ви сьогодні страшенно в’їдливі. Згадайте, що в паризькому товаристві подейкують про мій шлюб із панною Ежені Данґляр. Не можу ж я, по совісті, дозволити вам знущатися з красномовності чоловіка, який колись мені скаже: «Віконте, вам відомо, що я даю за моєю донькою два мільйони посагу».

— Не бути тому весіллю, — урвав його Бошан. — Король міг зробити його бароном, може підвищити до пера, але шляхтича з нього він не зробить. А граф де Морсер надто великий аристократ, щоб за два жалюгідні мільйони погодитися на нерівний шлюб. Віконт де Морсер може одружитися лише з маркізою.

— Два мільйони! Це все ж таки незлецько, — вкинув Морсер.

— Це акціонерний капітал якогось театру на Бульварах або залізничної гілки від Ботанічного саду до Рапе.

— Не слухайте його, Морсере, — лінькувато озвався Дебре, — одружуйтеся. Ви берете шлюб із торбою з грішми. То хіба вам не все одно! Нехай на ній буде на один герб менше і на один нуль більше; у вашому гербі сім мерлеток; три ви подаруєте дружині, і вам ще залишиться чотири. Це все ж таки на одну більше, ніж у герцога Ґіза, і він мало не став французьким королем, а його двоюрідний брат був німецьким імператором.

— Авжеж, либонь, ви маєте рацію, — неуважно відказав Альбер.

— Ще б пак! Та й будь-який мільйонер родовитий, мов байстрюк.

— Ох, цитьте, Дебре, — регочучи, відказав Бошан, — ось іде Шато-Рено, він прохромить вас шпагою свого предка Рено де Монтобана, щоб зцілити вас від пристрасті до парадоксів.

— Він принизить цим свою гідність, — сказав Люсьєн, — тому що я дуже ницого походження.

— От так пак! — вигукнув Бошан. — Міністерство почало співати на мотив Беранже. Господи, куди ми йдемо!

— Пан де Шато-Рено! Пан Максимільян Моррель! — доповів камердинер.

— Ага, то вже всі зібралися! — сказав Бошан. — І ми сядемо обідати; адже, якщо не помиляюся, ви чекали ще тільки двох, Альбере?

— Моррель! — здивовано прошепотів Альбер. — Хто такий Моррель?

Та не встиг він промовити це, як пан де Шато-Рено, гарний тридцятирічний молодик, аристократ від голови до ніг, тобто із зовнішністю Ґішо і розумом Мортемара, узяв його за руку.

— Дозвольте мені, Альбере, — сказав він, — представити вам капітана спагі Максимільяна Морреля, мого друга й рятівника. Утім, такого чоловіка нема потреби рекомендувати. Вітайте мого героя, віконте.

Він відступив і дав місце високому і солідному молодикові, із широким