Читати книгу - "Вибрані твори"

— Мовчи, — шепче мені мій друг Петро К., — ніби не бачиш? Хіба не знаєш?

— Так, бачу, знаю і чую. Он, там, в тій кімнаті, де працював світлий Рогач, тепер стукоче друкарська машина наступну плюгаву статтю про «мрійників-націо-налістів, які прийшли з Заходу баламутити вірний німецькому визволителю народ». Переможно всміхається малорос. На порозі тієї кімнати ще не висохла кров, а на стінах ще не запали пилом ті місця, на яких висіли портрети наших вождів.

«Нове Українське Слово» — німецький часопис українською мовою... Хто ж дозволив вам, більші і менші негідники, вплести в назву вашої ганчірки оте слово — «українське».

Погляньте йому тісно, тому не вашому слову між тими двома вашими словами. Погляньте, на ньому також виступає кров.

В одному з чисел (здається, в першому) тієї брудної газети була вміщена немудра і пуста карикатура: дерев’яний козак — Мамай, поклавши під себе ноги, перекидає в руках дерев’яні кульки. «То мрійники-націона-лісти граються жовто-синьою романтикою», — приблизно такого змісту була під нею підтекстовка. І щасливі автори цього нещасного «анекдоту» заливалися сміхом. Вони сміялися тоді, коли увесь Київ плакав і скреготав зубами.

Від того часу, як забрали Рогача, все змінилося в редакції. Від швейцара до самих редакторів включно всі розмовляли на «общепонятном». Зубами позгризали із стін летючки з написом: «В Україні — по-українськи!» Почала виходити російська газета. Тьотя Н. К. нарешті скинула машкару і почувала себе, як вдома. Її друкували, її поважали і розуміли, не так, як тоді при Рогачеві...

— Тікаймо звідси, — повторював мій друг Петро К., — тут пахне кров’ю. Тут зрада, ганьба і прокляття.

Невеличкий гурт вовків в овечій шкурі на «малорус-ком наречії» і «на руском язикє» задають вовчий тон в унісон Нової Європи — скрегоче зубами Київ і кличе на помсту.

— Геть звідси, туди, надвір, де цвітуть каштани, мов ті свічки на похороні, туди, де плачуть відверто лише солов’ї — на братні могили героїв.

Любі, незабутні, рідні, Олено Теліго, Іване Ірлявський і всі друзі, полум’яні революціонери, що там на бойовому посту в трагічному Києві! Де ж Ваші могили? Ми прийдемо туди тепер — вночі, щоб не бачив кат, ми прийдемо туди колись — вдень, щоб побачив увесь край. Ми сплетемо нев’янучий вінок із своїх сердець і покладемо на Вашу могилу. Будуть на тій могилі цвісти білі квіти жалю, посаджені нами. А на тих квітах білих буде вічно горіти Ваша свята кров. Кров на квітах. Засліпить вона очі нашим ворогам, що, переможені, впадуть на коліна, благаючи пощади. Виросте вона, та Ваша благородна кров, у вічну легенду, яку наші покоління повторюватимуть, як молитву.

Ми ще не знаємо, де Ваші могили, але в нашій пам’яті уже стверджуються пророчі слова безсмертної Олени Теліги:

Так, сотні, тисячі, мільйони іменних і безіменних героїв під жовто-синім стягом ітимуть і йтимуть по Ваших слідах, щоб на своїй Соборній Україні засвітити довгождане сонце, ім’я якому Держава.

«Самостійна Україна». Вінніпеґ-Чикаґо, 1948. ч. 1-2.

Був серпень 1922 року — Подєбради на Чехословач-чині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подєбради. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України, й де центральною постаттю була Україна — гарна висока молодиця, що спиралась із серпом у руці на великий сніп жита (Галя Мельник), спереду розміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга— українську інтелігенцію. Мене залучено до інтелігентської групи, а юна Лєночка була вбрана, як молода селянська дівчина.

Виїхавши від будинку «Сокола», де наші вози формувались, ми проїхали головними вулицями Подєб-рад, що були наповнені святково прибраною юрбою. Ми минули славний Подєбрадський замок й, переїхавши міст через Лабу, по широкій, висадженій липами й каштанами дорозі дістались до просторого парку, т. зв. «Обори», де відбулося святкування. Там ми щойно могли познайомитись між собою та поділитись враженнями від успіху нашої маніфестації. Від того часу почались наші зустрічі, що довели вкінці до міцної дружби.

Живучи в Подєбрадах, ми обі студіювали в Празі, й нам приходилось доїздити на виклади. Правда, наші дні не все збігались разом, бо вона була записана в Педагогічному інституті ім.