Читати книгу - "Вибрані твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Розповім дорогому Олесеві, — думав я тоді, — як і чим живе наш Золотоверхий, переповім йому про діла його славного сина, який там, у Києві, запалює молоді серця до подвигу і слави.
Хоч тоді й не вдалась мені ця поїздка за кордон, але в Київ із деяких причин я вже не вертався, аж до 1943 року, про що буде мова далі.
Прощався з Телігою, Рогачем і зі всіма друзями в редакції, як з рідними. Невимовно щеміло серце, хоч і не думав, що це буде з ними останнє прощання.
Дорогий гість у Святвечір
Була кутя, Святий Вечір напередодні Різдва Христового. У наше вікно уже заглядала вечірня зірка, благословляючи на святу вечерю. Моя матуся по-святковому одягнута, ставила на стіл полумисок пісного борщу, рибу, кутю в макітрі. Батько поправляв на покуті діду-ха, біля якого стояв великий горщик з узваром. Раптом хтось постукав «по-панському» в двері. Боже мій, яка радість — це мій друг Іван Ірлявський! Коли ступив в мою хату, війнуло знайомим холодом київської зими. Ніби на своїх плечах вніс в мою хату шматочок Києва, саме того, де ще гриміли «Літаври» і всміхалися полум’яні очі новітньої Аглаї, де в сутінках жахливої дійсності писалась історія для грядущих поколінь.
Я познайомив його з батьками і посадив за стіл. Атакуючи його питаннями, припрошував до борщу:
— Це той, справжній український? — відбиваючись від моїх питань, питав Іван.
— Так, це український, тільки пісний, сьогодні ж кутя, — відповів я, — тільки ти не забивай баки, розповідай, що там в редакції. Як Рогач, Теліга? Що нового?..
— Чекай, чекай, не все відразу, — так за Святою Вечерею він розповів мені про трагедію «Літаврів» — німецький хижак наклав на них свою чорну лапу. Заборонили. В редакції тривога. Прибув новий цензор, далеко гірший від попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта і нерівна. Хто зна, як буде далі. «Пісню про Петлюру» поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців. Рогач каже, що як далі так буде, то доведеться іти в підпілля глибоке і продовжувати там діло ще рішучіше. ЗаОльжичем слідкують, і він тепер ночує на іншій квартирі. Коник з хлопцями в Харкові, де кишать малороси. Але звідти вістки ліпші, — там працювати легше, бо там військове положення і туди ще не понаїжджали всякі тупі і недолугі гауляйтери. О. М. і О. Лащенко на півлегальному положенні. Спілка письменників продовжує працювати на Трьохсвятительській вулиці. Олена Теліга не береже себе...
І ще, і ще... Одні вістки печальніші других. Ми їли кутю. Гірка була вона, наша кутя, хоча не бракувало в ній меду.
* * *
Іван Ірлявський гостював у мене понад два тижні, протягом яких декілька разів «заскакував» у Київ, привозячи звідти мені новини. Ці два тижні пройшли незабутньо: слухали щедрівок, ходили до знайомих засівати на Новий Рік, а на Водохреща ходили з процесією на річку, до льодового хреста святити воду.
За цей час Іван встиг познайомитись з усією передовою свідомою молоддю в нашому містечку, серед яких було багато колишніх комсомольців. Він організував «Просвіту», на відкритті якої виголосив промову і читав свої поезії.
Незчулися, як і минули Святки. Іван повернувся до Києва. Хоч і розумів я, що зустрічатися будемо (зрештою, Київ недалеко), але на душі було невимовно сумно і тривожно.
— Тримайся, друже, — сказав мені на прощання вже у вагоні, — приїзди до нас у Київ.
— Прощай, ні, до побачення, мій побратиме, — відповів я, — приїжджай до нас. Привіт Олені Телізі, Рогачу, Ольжичу, привіт другу Лащенку і всім бойовим друзям на нашому фронті.
Потяг рушив. Падав сніг, як печаль, на вагони, на землю, на моє чоло.
Як жаль, що відпустив його тоді від себе... Я ж не знав, я ж не думав, що Іван поїде від мене, що Ірляв-ський поїде від нас... назавжди.
Питають очі і мовчать уста...
1942 рік. Весна. У Києві цвітуть каштани і осипається бузок. У парках і скверах плачуть солов’ї. Плачуть люди у Києві. Озвірілий німецький окупант полює за людьми. На руїнах Хрещатика гнуться шибениці. Кров і сльози, зітхання і прокльони. Надія, мов підстрелений птах, корчиться в агонії, але не закриває очі...
— Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста.
— Де Олена Теліга та Іван Рогач? — питав я, увійшовши в приміщення редакції «Українського Слова», чи то пак «Нового Українського Слова». Чому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори», після закриття браузера.