Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Проте того дня, що його призначили для побачення, Альбер у ранковому вбранні розташувався у маленькій вітальні долішнього поверху. На столі перед широким м’яким диваном стояли у фаянсових голландських горнятках усі відомі сорти тютюну: від жовтого петербурзького до чорного синайського, тут був і меріленд, і порторіко, й латакія. Коло них, у шухлядах із запахущого дерева, лежали, за довжиною і цінністю, пуроси, регалії, гавани й маніли. І врешті у відкритій шафі колекція німецьких люльок, цибухів із бурштиновими мундштуками і кораловим опорядженням і кальянів із золотою насічкою, із довгими сап’яновими шийками, що згорнулися немов гадюки, очікувала примхи чи схильності курців. Альбер особисто орудував улаштуванням цього симетричного безладу, який сучасні гості, після добрячого сніданку і чашки кави, полюбляють споглядати крізь дим, що чудернацькими колами підіймається до стелі.

За чверть до десятої увійшов покойовий слуга. То був, якщо не брати до уваги п’ятнадцятирічного грума Джона, що балакав тільки англійською, єдиний Морсерів слуга. Саме собою зрозуміло, що звичайними днями в Альберовому розпорядженні був кухар його батьків, у випадках урочистих — ще й батьків лакей.

Той слуга звався Жермен. Він користувався цілковитою довірою свого молодого пана. Увійшовши, він поклав на стіл стос газет і подав Альберові жмут листів.

Альбер неуважно глянув на них, обрав два надухані конверти, надписані гарненьким почерком, роздер їх і досить уважно прочитав.

— Як надійшли ці листи? — запитав він.

— Один поштою, другого приніс покойовий пані Данґляр.

— Звеліть передати пані Данґляр, що я приймаю запрошення до її ложі... Зачекайте... Потім підіть до Рози; скажіть, що після опери я заїду до неї й однесіть їй шість пляшок щонайліпшого вина — кіпрського, хересу і малаги, а також барильце остендських креветок... Креветки візьміть у Бореля і не забудьте сказати, що це для мене.

— О котрій годині подавати сніданок?

— А зараз котра година?

— За чверть десята.

— Подайте рівно о пів на одинадцяту. Дебре, може, поспішатиме до міністерства... І, крім того, — Альбер заглянув до нотатника, — я так і призначив графові: двадцять першого травня, о пів на одинадцяту, і хоч я не дуже здаюся на його обіцяння, мені хочеться бути пунктуальним. До речі, ви не знаєте, графиня вже встала?

— Якщо ви хочете, пане віконте, то я піду та дізнаюся.

— Добре... І попросіть у неї погрібець із лікерами, бо мій не повний. Скажіть, що я загляну до неї о третій годині й попрошу дозволу познайомити її з одним паном.

Коли покойовий слуга вийшов, Альбер упав на диван, розгорнув газети, зазирнув у театральний репертуар, скривився, побачивши, що йде опера, а не балет, марно пошукав поміж об’явами новий засіб для зубів, що про нього йому казали. Відкинув одну за одною всі три найпоширеніші паризькі газети і, широко позіхнувши, пробурмотів:

— Ні, ці газети що не день, то нудніші роб­ляться.

Цієї миті коло брами зупинився легкий ридван, і за хвилю камердинер доповів про Люсьєна Дебре. До кімнати мовчки, без усмішки, з напівофіційним виглядом увійшов високий молодик, білявий, блідий, із самовпевненим поглядом сірих очей, із гордовито стиснутими тонкими вустами, у блакитному фраці з карбованими золотими ґудзиками, у білій краватці, на тонкому шовковому шнурку в нього теліпався черепаховий монокль, якого йому, за допомогою бровного й зигоматичного м’яза, вряди-годи щастило вставляти в праве око.

— Добридень, Люсьєне! — сказав Альбер. — Ви просто лякаєте мене вашою надзвичайною пунктуальністю! Я чекав вас останнім, а ви приїжджаєте за п’ять до десятої, хоча сніданок призначено лише о пів на одинадцяту! Дива, та й годі! Чи не впав кабінет часом?

— Ні, любий мій, — відказав молодик, сідаючи на дивані, — можете заспокоїтися, ми завжди хитаємося, та ніколи не падаємо, і я починаю думати, що ми просто стаємо незмінними, не кажучи вже про те, що справи на півострові остаточно зміцнять наше становище в Буржі.

— У Буржі?

— Еге ж. Йому нема на що скаржитися, нехай йому всячина! Бурж — столиця Карла VII. Невже ви цього не знали? З учора це відомо всьому Парижу, а позавчора ці чутки промкнулися вже й на біржу. Данґляр (не розумію, яким чином цей чолов’яга дізнається про всі новини разом із нами) зіграв на підвищення і заробив мільйон.

— А ви, певне, заробили нову стрічечку? На вашій пряжці блакитна стьожка, якої передніше не було.

— Так, мені надіслали зірку Карла ІІІ, — недбало кинув Дебре.

— Не вдавайте байдужого, зізнайтеся, що вам приємно її отримати.

— Не приховую, навіть дуже приємно. Як додаток до вбрання, зірка гарно прикрашає застебнутий фрак, це вишукано.

— І стаєш схожий на принца Уельського або на герцога Рейхштадтського, — усміхаючись, сказав Морсер.

— Тим-то я і заявився до вас о такій ранній порі, любий мій.

— Тобто тому, що ви здобули зірку Карла ІІІ і вам кортіло сповістити мені про цю приємну новину?

— Ні, не тому. Я всеньку ніч збув за відправленням листів: двадцять п’ять дипломатичних депеш. Повернувся додому вдосвіта і хотів було заснути, та в мене заболіла голова, то я встав і вирішив проїхати верхи. У Булонському лісі я відчув нудьгу і голод. Ті два відчуття ворожі одне одному і рідко з’являються разом, та цього разу вони об’єдналися проти мене, утворивши щось на кшталт карлістсько-республіканського союзу. Тоді я згадав, що ми сьогодні вранці будемо бенкетувати у вас, і ось я тут. Я голодний, то нагодуйте мене, мені нудно, то розважте мене.

— Цей мій обов’язок господаря, любий друже, — сказав Альбер, викликаючи дзвінком покойового слугу, тоді як Люсьєн кінчиком свого ціпка з золотим наголів’ям із туркусами підкидав розгорнуті часописи. — Жермене, чарку хересу і бісквітів. А поки що, любий Люсьєне, ось сигари, перемитні, звісно ж, але раджу вам спробувати їх і запропонувати вашому міністрові продавати нам такі самі замість горіхового листя, яке добрим громадянам доводиться курити з його милості.

— Де ж пак! Тільки вони перестануть бути перемитними, як ви відмовитеся від них і будете вважати їх огидними. Утім, це не стосується міністерства внутрішніх справ, це діло міністерства фінансів; зверніться до пана Юмана, департамент непрямих податків, коридор А, кімната двадцять шість.

— Ви вражаєте мене вашою обізнаністю, — відказав Альбер. — Та ж візьміть сигару!

Люсьєн запалив манілу від рожевої свічки в позолоченому підсвічнику й відкинувся на спинку дивана.

— Щасливий ви, що нічого не робите, — сказав він. — Їй-богу, ви самі не усвідомлюєте вашого щастя!

— А що ви робили б, любий мій утихомирювачу королівства, якби вам не було чого робити? — з легенькою іронією заперечив Морсер. — Ви особистий секретар міністра, причетний заразом і до всіх хитромудрощів великої європейської політики, і до найдрібніших паризьких інтриг. Ви захищаєте королів і, що ще втішніше, королев, засновуєте партії, керуєте виборами, й у себе в кабінеті, за допомогою пера і телеграфа, досягаєте більшого, ніж Наполеон на полях битв своєю шпагою і своїми перемогами. Ви — володар двадцяти п’яти тисяч ліврів річного прибутку, не враховуючи платні, власник коня, за якого Шато-Рено пропонував вам чотириста