Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

дуже далеким навіть студентам на семінарах для молодих комуністів з Британії та її колоній. Шість років по тому світ усе ще був поділений на правителів і тих, ким правили, сильних і слабких, багатих і бідних, — тож здавалося неможливим подолати цю прірву в найближчому майбутньому. Навіть у 1960 році, коли минуло багато часу після того, як глобальний рух за незалежність набрав обертів, 70% валової продукції світу та 80% економічної доданої вартості у виробництві припадало на Західну Європу й Північну Америку.

Крихітна Португалія — найменша та найбідніша з європейських колоніальних держав — отримувала сировину за надзвичайно вигідними цінами з її колоній в Анголі та Мозамбіку. Вони ж надавали готовий ринок для португальського експорту, який у світі був неконкурентним. Отож Мозамбік вирощував бавовну для ринку португальських товарів, а не їжу для своїх громадян; така ринкова деформація давала значні прибутки та спричиняла голод, від якого регулярно страждало місцеве населення. За цих умов та попри невдалі повстання в колоніях і військові перевороти всередині країни, деколонізація Португалії щосили затримувалась[197].

Навіть якщо європейські метрополії могли обійтися без колоній, мало яка колонія могла собі уявити, що виживатиме самостійно, без підтримки з-за кордону. Навіть ліберали та соціалісти, які підтримували автономію й подальшу незалежність європейських заморських підданих, вважали, що для цього знадобиться багато років. Варто нагадати, що тільки в 1951 році британський міністр закордонних справ, лейборист Герберт Моррісон порівнював набуття африканськими колоніями незалежності з тим, щоб «дати десятирічній дитині ключі від хати, банківський рахунок і рушницю».

Однак світова війна принесла до колоній відчутніші зміни, ніж більшість європейців на той час усвідомлювали. Британія втратила свої колишні території в Східній Азії через японську військову окупацію, і хоча після поразки Японії вона їх собі повернула, авторитет старої колоніальної влади був кардинально підірваний. Британська капітуляція в Сингапурі в лютому 1942 року стала ганьбою, яку Британська імперія в Азії так і не подолала. Британські війська змогли відбити японську атаку на Бірму, а відповідно на Індію, однак міф про європейську непереможність було зруйновано назавжди. Після 1945 року на колоніальні країни в Азії дедалі більше тиснули, щоб вони відмовились від своїх традиційних претензій.

Особливо болісними наслідки були для Нідерландів, найдавнішої імперії в регіоні. Нідерландська Ост-Індія, а також Голландська Ост-Індійська торговельна компанія, яка розвинула регіон, стала частиною національного міфу, прямою сполучною ланкою із Золотою добою й символом торговельної та мореплавної слави країни. Крім того, було прийнято вважати, особливо в похмурі та бідні післявоєнні роки, що сировина Ост-Індії, зокрема каучук, стане економічним порятунком Нідерландів. Однак через два роки після японської поразки нідерландці знову мусили воювати: на нідерландській території Південно-Східної Азії (теперішньої Індонезії) застрягли 140 тисяч нідерландських солдатів (професійних військових, призовників і добровольців), а революція за незалежність Індонезії викликала захоплення та ставала прикладом для наслідування в інших нідерландських колоніях у Тихому океані, Карибському басейні та Південній Америці.

Подальша партизанська війна тривала чотири роки й коштувала Нідерландам понад три тисячі військових та цивільних жертв. У грудні 1949 року на конференції в Гаазі влада Нідерландів (та заплакана королева Юліана[198]) нарешті визнала незалежність Індонезії, яку в односторонньому порядку проголосив лідер націоналістів Сукарно 17 листопада 1945 року. Сталий потік європейців (багато з яких насправді народилися в Ост-Індії та ніколи не були в Нідерландах) попрямував «додому». До кінця 1957 року, коли президент Сукарно відрізав нідерландських підприємців від Індонезії, нідерландських «репатріантів» налічувалося десятки тисяч.

Досвід деколонізації негативно позначився на суспільному житті Нідерландів, які й так уже сильно постраждали від війни та мук, яких вона завдала. Багато колишніх колоніалістів та їхніх прибічників наполягали на тому, що отримало назву «Міф про гарне урядування», звинувачуючи політичну лівицю в тому, що Нідерланди не змогли відновити колоніальної влади після тимчасової японської окупації. З іншого боку, солдати-призовники (яких була переважна більшість) просто раділи, що повернулися додому цілими й неушкодженими після колоніальної війни, якою ніхто не пишався і в якій військовому успіху, на думку багатьох, перешкодило наполягання ООН на передачі влади шляхом переговорів. Отож цей період історії швидко списали в провалля національної пам’яті.

У довшій перспективі вимушена відмова Нідерландів від колоній сприяла зростанню «європейських» настроїв у країні. Друга світова війна показала, що Нідерланди не могли залишатися осторонь міжнародних відносин, а особливо тих, які провадили їхні великі сусіди, а втрата Індонезії вчасно нагадала про справжнє становище країни — маленької та слабкої європейської держави. З міркувань необхідності нідерландці перекваліфікувалися на палких прихильників європейської економічної, а пізніше політичної інтеграції. Але цей процес не відбувався легко й безболісно, так само як і зміни в колективній свідомості нації сталися не за одну ніч. До весни 1951 року військові розрахунки й витрати післявоєнних нідерландських урядів були спрямовані не на європейську оборону (попри участь Нідерландів у Брюссельському договорі й НАТО), а на те, щоб втримати колонії. Дуже повільно, із дещо стримуваним жалем нідерландські політики присвятили європейським справам безроздільну увагу, відкинувши свої давні пріоритети.

Те саме відбувалося, хоч і різною мірою, з усіма тодішніми й колишніми імперіями Західної Європи. Американські науковці, які дивляться на країни Заходу крізь призму досвіду та занепокоєнь Вашингтона, часом випускають з уваги цю особливість післявоєнної Європи. Для Сполучених Штатів насамперед мала значення «холодна війна», і це позначалося на внутрішньо- й зовнішньополітичних пріоритетах та дискурсі. Але в Гаазі, Лондоні чи Парижі ті самі роки здебільшого пішли на дорогі партизанські війни у віддалених й дедалі більш некерованих колоніях. У 1950-х роках стратегічним головним болем була не Москва з її амбіціями, а рухи за національну незалежність, хоча в деяких випадках одне накладалося на інше.

Французька імперія, так само як і британська, після 1919 року виграла від перерозподілу азійських та африканських володінь, які раніше належали переможеним Центральним державам[199]. Тож у 1945 році звільнена Франція знову контролювала Сирію й Ліван, а також значні ділянки Африки на південь від Сахари та деякі острівні володіння в Карибському басейні й Тихому океані. Але «діамантами» французької імперської корони були її території в Індокитаї та передусім давні французькі поселення вздовж Середземноморського узбережжя Північної Африки — Туніс, Марокко та майже весь Алжир. Утім у французьких підручниках з історії колоніям відводили не таке однозначне місце, як по той бік Ла-Маншу, — почасти тому, що Франція була республікою, в якій імперському домінуванню не було природного місця, а почасти через те, що багато ранніх французьких завоювань давно вибороли англомовні колонізатори. У 1950 році мільйони