Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

У фільмі 1978 року «Шлюб Марії Браун» Райнер Вернер Фассбіндер (народився в 1945 році) в’їдливо препарує низку дефектів Федеративної Республіки в тому вигляді, якими вони поставали для її молодих критиків. Однойменна головна героїня розпочинає нове життя на руїнах поразки в Німеччині, де «всі чоловіки здаються зіщуленими», і холоднокровно лишає минуле позаду, заявивши, що «зараз для емоцій не час». Відтак Марія з незворушною цілеспрямованістю поринає в національну заклопотаність зароблянням грошей, у чому виявляє дивовижну спритність. Поміж тим героїня, вкривши вразливість своєї юності шаром цинізму, використовує можливості, прихильність і довірливість чоловіків — зокрема (чорношкірого) американського солдата, — водночас зберігаючи «вірність» Герману, своєму німецькому чоловіку — солдату в радянському полоні, військові звитяги якого в сюжеті старанно обійдені.

Усі стосунки, досягнення та комфорт Марії вимірюються грошима, а верхівкою айсберга стає новий, нашпигований технологіями будинок, у якому вона очікує повернення свого чоловіка. Вони от-от мають возз’єднатися в шлюбному блаженстві, коли через недогляд — відкритий газовий кран (саме так!) на їхній ультрасучасній кухні — їх та їхні земні блага розриває на шматки. Тим часом з радіо лунають істеричні вітання Західної Німеччини з перемогою на Чемпіонаті світу з футболу 1954 року. Для Фассбіндера й нового категорично незгідного покоління Західної Німеччини новонабуті якості нової Німеччини в її новій Європі — процвітання, компроміс, політична демобілізація та мовчазна згода не будити драконів національної пам’яті — не відвертали увагу від старих вад. Це і були старі вади з новим обличчям.

Розділ 9

Утрачені ілюзії

Indië verloren, rampspoed geboren [«Якщо ми втратимо Індію, нам кінець»].

Нідерландське прислів’я, часто вживане в 1940-х роках

Вітер змін дме на континенті, і, подобається нам це чи ні, зростання [африканської] політичної свідомості — це факт.

Гарольд Макміллан, промова в Кейптауні, 3 лютого 1960 року

Велика Британія втратила імперію, а нову роль ще не знайшла.

Дін Ачесон, промова у Вест-Пойнті, 5 грудня 1962 року

Говорить Імре Надь, голова Ради міністрів Угорської Народної Республіки. Сьогодні рано-вранці радянські війська розпочали наступ на нашу столицю з очевидним наміром повалити законний та демократичний угорський уряд. Наші війська дають відсіч. Наш уряд залишається легітимним. Я повідомляю про це громадянам країни та світовій спільноті.

Імре Надь на Угорському радіо, 5:20 ранку, 4 листопада 1956 року

Закликати іноземні війська, щоб провчити власний народ, — це велика помилка.

Йосип Броз Тіто, 11 листопада 1956 року

Під кінець Другої світової війни народи Західної Європи, які заледве могли впоратися з урядуванням у власних країнах і навіть просто себе прогодувати, продовжували володарювати в більшій частині неєвропейського світу. Цей незручний парадокс, приховане значення якого не лишилося не поміченим місцевими елітами європейських колоній, мав згубні наслідки. Для багатьох у Британії, Франції чи Нідерландах колонії та імперські володіння в Африці, Азії, на Близькому Сході й в Америках були цілющим бальзамом від страждань і принижень європейської війни. Вони засвідчили свою матеріальну цінність у воєнний час як ключові державні ресурси. Без доступу до цих далеких територій, запасів і людських ресурсів, які постачали колонії, становище британців і французів у боротьбі проти Німеччини та Японії було б ще більш програшним.

Це здавалося особливо очевидним для британців. Для будь-кого, хто виріс у післявоєнній Британії (як автор цих рядків), «Англія», «Британія» та «Британська імперія» були майже синонімами. Мапи світу в початковій школі густо вкривав червоний колір — колір імперії; підручники з історії приділяли багато уваги британським завоюванням, особливо в Індії та Африці; кінохроніки, випуски радіоновин, газети, ілюстровані журнали, книжки для дітей, комікси, спортивні змагання, упаковки для печива, етикетки для консервованих фруктів, вітрини м’ясних магазинів — усе нагадувало про центральну роль Англії в історичному й географічному серці міжнародної морської імперії. Назви міст, річок та політичних посад у колоніях і домініонах були так само знайомі, як і їхні аналоги в самій Великій Британії.

Свою «першу» колонію Британія втратила в Північній Америці; її наступниця, якщо й постала не зовсім «у нападі неуважності», була чим завгодно, тільки не витвором мистецтва. Її охорона, надання послуг й адміністрація коштували дорого, і — як і у французьких колоніях у Північній Африці — її найпалкіше оцінила і найзавзятіше за неї боролася купка фермерів-поселенців та ковбоїв у таких місцях, як Кенія чи Родезія. «Білі» домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія) та Південна Африка були незалежними; однак їхня офіційна відданість Короні, емоційні зв’язки з Британією, продукти, сировина та військові, яких вони могли постачати, фактично вважалися британським національним ресурсом. Матеріальна цінність інших складових Британської імперії була не такою очевидною, як їхні стратегічні функції: британські володіння в Східній Африці — так само як і різноманітні території та порти під контролем Британії на Близькому Сході, навколо Аравійського півострова й Індійського океану — насамперед були додатком до головної імперської перлини Британії — Індії, до якої в той час входили землі, що пізніше стануть територіями Пакистану та Бангладеш, а також Шрі-Ланки та Бірми[196].

Усі європейські колонії були набуті фрагментарно, епізодично й (за винятком наземних та водних маршрутів, які обслуговували Британську Індію) практично без будь-якого системного підходу до територіальної логіки чи економічної вигоди. Іспанці вже втратили більшу частину імперії, спочатку поступившись нею британцям, а потім — через вимогу незалежності від своїх власних переселенців і зрештою зростання моці Сполучених Штатів, що і тоді, і тепер було причиною узвичаєного серед іспанців антиамериканізму. Залишалися тільки анклави в Марокко та Екваторіальній Гвінеї, закинуті Франко (незмінним реалістом) у період між 1956 і 1968 роками.

Однак більша частина Африки та Азії все ще перебувала в руках європейців. Колоніями керували або напряму з метропольних столиць, або через призначених інтелектуалів, які отримали освіту в Європі, або ж через місцевих правителів, які улесливо ставилися до своїх європейських господарів. Політики післявоєнної Європи, які з іншими людьми не спілкувалися, здебільшого не знали про швидке зростання націоналістичних настроїв серед нового активного покоління, яке підросло в імперських володіннях (за винятком, можливо, Індії, хоча й там масштаб цих настроїв і рішучість місцевого населення довго недооцінювали).

Тож ані британці, ані інші європейські колонізатори, які ще мали території, не очікували близького розпаду своїх володінь чи впливу з-поза океану. Як стверджує британський історик Ерік Гобсбаум, у 1939 році кінець європейських колоніальних імперій здавався