Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

То був ватажок розбійників Луїджі Вампа.

Довкола нього, розташувавшись кому як закортіло, лежали загорнуті в киреї або й сиділи, притулившись до чогось на кшталт кам’яного ослона, що тягнувся уздовж стін цього склепу, душ із двадцять розбійників. У кожного під рукою була рушниця.

У глибині, мовчазний і ледве помітний, мов тінь, туди-сюди походжав чатовий перед якимось заглибленням у стіні, яке вгадувалося лише з того, що в тому місці темрява здавалася густішою.

Граф дав Францові досхочу намилуватися тим мальовничим видовиськом. Потім притулив пальця до вуст і, піднявшись трьома сходинками, що провадили до зали, увійшов середульшою аркою і наблизився до Луїджі, що так поринув у читання, що навіть не почув його кроків.

— Хто йде? — вигукнув чатовий, угледівши у світлі каганця якусь тінь, що виросла за спиною ватажка.

Ледве пролунав той вигук, як Вампа схопився на ноги, вихопивши з-за пояса пістолет. За мить усі розбишаки були на ногах, і двадцять рушниць націлилися в графа.

— Ого, — сказав той спокійно, причому жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, — любий Вампо, чи не забагато церемоній, щоб зустріти друга?

— Геть зброю! — звелів ватажок, владним порухом здіймаючи одну руку, а іншою шанобливо скидаючи капелюха.

Потім, звертаючись до графа, що, здавалося, орудував усіма дійовими особами цієї сцени, сказав:

— Перепрошую, графе, та я й не сподівався, що ви вшануєте мене своїми відвідинами, тож не впізнав вас.

— Либонь, у вас узагалі коротка пам’ять, Вампо, і ви не лише не пам’ятаєте людських облич, а й забуваєте угоди, що їх ви уклали з людьми.

— Які ж це угоди я забув, графе? — запитав розбійник тоном людини, що ладна негайно поправити свою помилку.

— Хіба ми не домовилися, — сказав граф, — що не лише я, а й усі мої друзі будуть для вас недоторканні?

— Чим же порушив угоду, ваша ясновельможносте?

— Ви сьогодні викрали і доправили сюди віконта Альбера де Морсера, а цей юнак, — провадив граф таким тоном, що Франц несамохіть здригнувся, — належить до моїх друзів: він мешкає в одному готелі зі мною, він цілий тиждень катався вулицею Корсо у моїй колясі, а тим часом, повторюю, ви його викрали, доправили сюди і, — докинув граф, діставши з кишені листа, — вимагали з нього викуп, наче це перший-ліпший зустрічний чоловік!

— Чому мені не сказали про це? — спитався ватажок, обертаючись до своїх людей, що позадкували перед його поглядом. — Чому ви змусили мене порушити слово, яке я дав такому чоловікові, як граф, що тримає у руках життя кожного з нас? Присягаюся Христовою кров’ю! Якби я гадав, що хтось із вас знав про те, що цей молодик друг його ясновельможності, я власноруч убив би його!

— Ось бачите, — сказав граф, звертаючись до Франца, — я ж вам казав, що це непорозуміння.

— А ви не самі? — занепокоєно запитав Вампа.

— Зі мною той, кому був скерований лист. Я хотів довести йому, що Луїджі Вампа ніколи не зраджує свого слова. Підійдіть, бароне, — сказав він Францові, — Луїджі сам скаже вам, що він у відчаї від цієї помилки.

Франц наблизився, і ватажок ступнув кілька кроків йому назустріч.

— Прошу бути моїм гостем, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Ви чуєте, що сказав граф і що я йому відповів; можу тільки додати, що я охоче віддав би чотири тисячі піастрів, ціну викупу, аби лиш цього не сталося.

— А де ж бранець? — запитав Франц, занепокоєно озираючись. — Я його не бачу.

— Сподіваюся, із ним нічого не сталося? — насупивши брови, запитав граф.

— Бранець там, — відказав Вампа, кинувши на заглиблення, біля якого ходив чатовий. — Я сам піду сказати йому, що він вільний.

Ватажок подався до Альберової келії. Франц із графом попрямували за ним.

— Що робить бранець? — запитав Вампа чатового.

— Ох, не знаю, — відказав той, — він уже понад годину і не поворухнувся.

— Прошу, ваша ясновельможносте, — сказав Вампа.

Граф із Францом і ватажок попереду побралися східцями. Вампа відсунув засув і відчинив двері.

І тоді, у світлі каганця, що скидався на той, який осявав залу, вони уздріли Альбера. Загорнувшись у кирею, яку позичив йому один із розбишак, він спокійнісінько собі спав.

— От так пак! — сказав граф із усмішкою, що притаманна була лише йому. — Незлецько для людини, яку мають розстріляти о сьомій годині ранку.

Вампа із захватом дивився на сонного Альбера, видно було, що мужність юнака справила на нього неабияке враження.

— Правда ваша, графе, — сказав він урешті, — цей чоловік, звісно ж, ваш друг.

Потім він підійшов до Альбера і торкнувся його плеча.

— Ваша ясновельможносте! — сказав він. — Чи зволите ви прокинутися?

Альбер потягся, протер очі й розплющив їх.

— А, це ви, ватажку? — сказав він. — Нехай йому дідько, нащо ви збудили мене? Мені снився такий гарний сон: наче я танцюю галоп у Торлоніа з графинею Г.

Він дістав із кишені годинника, якого лишив у себе, щоб самому стежити за часом.

— Пів на другу, — сказав він, — нащо ви будите мене о такій порі?

— Щоб сказати вашій ясновельможності, що ви вільні.

— Любий мій, — незворушно відказав Альбер, — на майбутнє запам’ятайте Наполеонів вислів: «Будіть мене лише тоді, як будуть недобрі звістки». Якби ви не збудили мене, я дотанцював би галоп і всеньке життя вдячний був би вам... То за мене вже принесли викуп?

— Ні, ваша ясновельможносте.

— А як же це ви мене звільняєте?

— Чоловік, якому я не можу ні в чому відмовити, приїхав по вас.

— Сюди?

— Сюди.

— Слово честі, це дуже люб’язний чоловік!

Альбер роззирнувся довкруги і вгледів Франца.

— Невже! — вигукнув він. — То це ви, любий Франце, виявили таку відданість?

— Не я, а наш сусіда, граф Монте-Крісто, — відказав Франц.

— Ох, пане графе, — весело сказав Альбер, поправляючи краватку і манжети. — Ви і справді неоціненний чоловік, і я навіки залишаюся вашим боржником: по-перше, за ваш ридван, а по-друге, за моє звільнення! — і він простягнув графові руку.

Той здригнувся, та все ж таки подав свою.

Луїджі Вампа з подивом стежив за тією сценою: він звик бачити бранців, що тремтять перед ним наче осикові листки, аж знайшовся такий, що його жартівливий гумор і на крихту не змінився; що ж до Франца, то він був у захваті: навіть у розбишацьких лабетах Альбер не поганьбив національної честі.

— Любий Альбере, — сказав він, — якщо ви поквапитеся, ми ще встигнемо скінчити вечір у Торлоніа: ви продовжите свій галоп і вибачите синьйорові Луїджі, який, звісно ж, у всій цій ситуації поводився вищою мірою шляхетно.

— Правда ваша, — відказав Альбер, — ми встигнемо туди до другої години. Синьйоре Луїджі, — провадив він, — які ще формальності мушу я виконати, перш ніж попрощатися з вашою милістю?

— Жодних, — відказав розбійник, — ви вільні, як вітер.

— Тоді бажаю вам щасливого і веселого життя. Ходімо, панове!

І Альбер у супроводі графа і Франца перетнув велику квадратну залу;