Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Пеппіно, — сказав ватажок, — дай-но мені смолоскипа.

— Що ви хочете зробити? — запитав граф.

— Хочу провести вас, — відказав ватажок. — Це найменша почесть, якою я можу вшанувати вашу милість.

І, узявши запалений смолоскип у Пеппіно, він пішов попереду своїх гостей не як слуга, що виконує обов’язок, а немов король, що провадить за собою послів.

Дійшовши до виходу, він уклонився.

— Пане графе, — сказав він, — я ще раз прошу у вас вибачення і сподіваюся, ви більше не маєте на мене урази за те, що сталося.

— Ні, любий Вампо, — сказав граф, — ви вмієте так люб’язно поправляти свої помилки, аж кортить подякувати вам за те, що ви їх утнули.

— Панове, — сказав розбійник, звертаючись до юнаків, — може, моє запрошення здасться вам непривабливим, та якщо вам колись захочеться ще раз одвідати мене, то, хоч де я був би, я завжди радий буду вас бачити.

Франц із Альбером уклонилися. Граф вийшов перший. За ним Альбер; Франц зволікав.

— Вашій ясновельможності хочеться щось у мене запитати? — усміхнувся Вампа.

— Та, зізнаюся, хочеться, — відказав Франц. — Мені хотілося б знати, яку книжку ви читали так уважно, коли ми увійшли?

— «Записки» Цезаря, — сказав розбійник, — це моя улюблена книга.

— А ви що, Франце? — запитав Альбер.

— Та йду вже, — відказав Франц.

І теж виліз із тієї шпарини.

Вони пройшли декілька кроків.

— Перепрошую, — сказав раптом Альбер, повертаючись назад, — із вашого дозволу...

І запалив сигару від Луїджового смолоскипа.

— А тепер, графе, — сказав він, — не будемо гаяти часу. Мені кортить пробути решту ночі у герцога Браччано.

Коляса чекала їх на тому самому місці, де її й лишили. Граф щось сказав Алі арабською, і коні помчали учвал.

О другій годині друзі увійшли до танцювальної зали.

Їхня поява викликала сенсацію, та що були вони удвох, то тривога за Альбера відразу ж зникла.

— Графине, — сказав віконт де Морсер, підходячи до графині Г., — вчора ви ласкаво обіцяли мені галоп; я запізно нагадую вам про вашу любу обіцянку, та мій друг, правдивість якого вам відома, підтвердить вам, що це не моя вина.

І оскільки тієї миті зазвучала музика, Альбер обняв графиню за стан і закружляв із нею поміж парами, що танцювали.

А Франц думав про те, як дивно здригнувся граф Монте-Крісто, коли йому довелося подати руку Альберові.

XVII. Домовленість

Наступного ранку, уставши з ліжка, Альбер перш за все запропонував Францові піти з візитом до графа; він уже подякував йому напередодні, та розумів, що послуга, яку надав йому граф, потребує подвійного вияву вдячності. Франц, що відчував до графа потяг, змішаний зі страхом, пішов разом із другом, і їх запровадили до вітальні; хвилин за п’ять з’явився і граф.

— Мосьпане, — сказав Альбер, підходячи до нього, — дозвольте мені сьогодні повторити те, що я не зовсім виразно висловив учора; я ніколи не забуду, за яких обставин ви прийшли мені на поміч, і завжди буду пам’ятати, що завдячую вам життям чи майже життям.

— Любий мій сусідо, — засміявся граф, — ви перебільшуєте мою послугу; я зберіг вам двадцять тисяч франків, та й годі; ви бачите, що тут нема про що і балакати. Та дозвольте висловити вам і мій захват: ви трималися з чарівливою невимушеністю.

— А що було мені вдіяти, графе? — відказав Альбер. — Я уявив собі, що сталася сварка, що призвела до дуелі, і мені хотілося показати цим розбишакам, що у всіх країнах на світі виходять на дуель, та лише французи беруть участь у ній зі сміхом. Проте це нітрохи не применшує моєї вдячності вам, і я прийшов запитати, чи не можу я сам або через моїх друзів, завдяки моїм зв’язкам, бути вам у чомусь корисним.

Батько мій, граф де Морсер, родом іспанець, користується великим впливом у Франції й ув Іспанії, то можете бути певні, що я і всі, що люблять мене, у вашому цілковитому розпорядженні.

— Мушу зізнатися, пане де Морсере, — відказав граф, — що я чекав од вас такої пропозиції і приймаю її від усього серця. Я вже й сам хотів просити вас про велику послугу.

— Яку саме?

— Я ніколи не бував у Парижі й геть його не знаю.

— Та невже? — вигукнув Альбер. — Як могли ви жити, не побачивши Парижа? Неймовірно!

— Тим часом це так; але, як і ви, я вважаю, що мені пора познайомитися зі столицею цивілізованого світу. Скажу більше: може, я давно вже здійснив би цю мандрівку, якби знав когось, хто міг би запровадити мене в паризькі світські кола, де я не маю ніяких зв’язків.

— Така людина, як ви! — вигукнув Альбер.

— Ви дуже люб’язні, та оскільки я не маю інших чеснот, окрім можливості змагатися в кількості мільйонів із паном Агуадо чи паном Ротшильдом, і їду до Парижа не для того, щоб грати на біржі, то ця обставина мене і втримувала. Та ваша пропозиція міняє справу. Чи візьметеся ви, любий пане Морсере, — тут на графових вустах промайнула чудернацька посмішка, — якщо я приїду до Франції, відчинити мені двері товариства, якому я буду так само чужий, як отой гурон чи кохінхінець?

— О, що до цього, графе, то з величезною радістю і від усього серця! — відказав Альбер. — І тим охочіше (любий Франце, прошу не сміятися з мене), що мене викликають до Парижа листом, якого я отримав не раніше як сьогодні вранці, де мовиться про дуже добру для мене партію в пречудовій родині, що має найліпші зв’язки в паризькому світі.

— То ви одружуєтеся? — усміхаючись, запитав Франц.

— Мабуть. Тож як ви повернетеся до Парижа, то, може, я буду вже одруженим чоловіком і, може, батьком родини. За моєї вродженої солідності воно буде мені личити. Принаймні, графе, повторюю вам: я і всі мої близькі ладні служити вам і тілом, і душею.

— Я згоден, — сказав граф, — і зважуся вас запевнити, що мені бракувало тільки цієї нагоди, щоб узятися до здійснення деяких планів, які я вже давно задумав.

Франц і на однісіньку мить не сподівався, що це ті самі плани, на які натякав граф у печері Монте-Крісто, тож він уважно глянув на графа, намагаючись прочитати на його обличчі бодай щось стосовно тих планів, які спонукали його завітати до Парижа; та нелегко було промкнутися в думки того чоловіка, надто ж як він приховував їх за ґречною усмішкою.

— Але, може, пане графе, — сказав Альбер, який був у захваті від того, що йому доведеться запровадити до світського товариства такого оригінала, як Монте-Крісто, — може, ваші наміри як ото ті, що спадають на думку під час мандрів і, збудовані на піску, щезають від однісінького пориву вітру?

— Ні, запевняю вас, це не так, — сказав граф, — я і справді хочу побувати в Парижі, мені навіть необхідно це вчинити.

— Та й коли саме?

— А коли ви самі там будете?