Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Що? — знов урвав Франц. — Ота селяночка, що видерла у нього мокколетто?..

—То був п’ятнадцятирічний хлопчина, — відказав Пеппіно. — Та вашому другові нема чого соромитися, що він так улип. Не перший він, кого пошив у дурні Беппо.

— То Беппо випровадив його з міста? — запитав граф.

— Авжеж. Наприкінці віа Мачелло стояв ридван, Беппо сів туди і запросив француза, і той не змусив себе просити. Він люб’язно поступився Беппо правим боком і сів поруч. Тоді Беппо сказав йому, що повезе його на віллу, за милю від Рима. Француз відказав, що ладен їхати навіть на край світу. Ридван покотив по віа Ріпетта, поминув браму святого Павла, та коли вони опинилися у полі, француз попустив собі віжки, і Беппо націлив на нього два пістолети. Візник зупинив коней, обернувся і зробив те саме. Тут-таки до ридвана підбігло четверо наших людей, що ховалися на березі Альмо. Француз вирішив боронитися і навіть трохи задавив Беппо, але що вдієш проти п’ятьох озброєних людей? Залишалося тільки здатися. Його витягли з ридвана, допровадили до берега річки і привели до Терези з Луїджі, що чекали на нього у катакомбах Сан-Себастьяно.

— Що ж, — сказав Францові граф, — як на мене, ця історія варта будь-якої іншої. Що ви скажете? Ви ж знаєтеся на цім ділі?

— Скажу, що добряче потішився б, — відказав Франц, — якби це сталося з кимось іншим, а не з сердегою Альбером.

— Авжеж, якби ви мене не застали, то ця любовна пригода обійшлася б вашому другові досить дорого, та не турбуйтеся, він тільки страху набереться.

— То поїдемо по нього? — запитав Франц.

— Неодмінно. Тим паче що він перебуває в дуже мальовничому місці. Ви бували в катакомбах Сан-Себастьяно?

— Ні, я ніколи не спускався туди, та давно вже збираюся це зробити.

— Оце якраз і нагода, ліпшої й чекати не варто. Ваша коляса внизу?

— Ні.

— Та дарма, мій ридван завжди напоготові — і вдень, і вночі.

— І коні запряжені?

— Так. Мушу сказати вам, я людина непосидюча і часом, уставши з-за столу або з ліжка посеред ночі, я раптом вирішую податися кудись на край світу, ото й їду.

Граф подзвонив один раз, і до покою ввійшов слуга.

— Загадайте, щоб ридван випровадили з повітки, — звелів він, — і вийміть відтіля пістолі. Кучера не будіть, нас повезе Алі.

За хвилю пролунало торохтіння ридвана, який підкотив до ґанку. Граф поглянув на годинника.

— Пів на першу, — сказав він. — Ми могли б вирушити о п’ятій ранку і все-таки встигли б вчасно, та, може, через це зволікання ваш приятель збув неспокійну ніч, тож ліпше буде видерти його хутчій із розбишацьких лабет. Ви ще хочете їхати зі мною?

— Більше, ніж будь-коли.

— То їдьмо.

Франц із графом вийшли з покою. Пеппіно пішов за ними.

Біля ґанку стояв ридван. На козлах сидів Алі. Франц упізнав німого раба з печери Монте-Крісто.

Франц із графом сіли до двомісного ридвана, Пеппіно вмостився біля Алі, і коні помчали учвал.

Певне, Алі заздалегідь попередили, тому що він попрямував вулицею Корсо, перетнув Кампо Ваччіно, піднявся по страда Сан-Ґреґоріо і зупинився коло брами Сан-Себастьяно. Сторож не хотів пропускати їх, та граф показав дозвіл, виданий римським губернатором на безперешкодний в’їзд і виїзд із міста будь-якої пори дня і ночі; ґрати відразу ж підняли, сторож отримав за клопіт дуката, і ридван помчав далі.

Вони попрямували давнім Аппієвим шляхом, поміж двома рядами гробівців.

Деколи Францові здавалося, ніби у примарному місячному світлі від руїн відокремлюється постать вартового, та, за знаком Пеппіно, вона відразу ж зникала в пітьмі.

Трохи не доїжджаючи цирку Каракалли, ридван зупинився. Пеппіно відчинив дверцята, граф із Францом вийшли.

— За десять хвилин будемо там, — сказав граф супутникові.

Потім погукав убік Пеппіно, пошепки щось загадав йому, і той, діставши з ридвана смолоскип, пішов собі.

Минуло ще п’ять хвилин, і Франц побачив, як Пеппіно іде вузенькою стежиною, що звивається горбистою римською рівниною; потім він зник у високій червонястій траві, що скидалася на скуйовджену гриву велетенського лева.

— Ходімо за ним, — сказав граф.

Вони рушили тією стежиною і, пройшовши кроків сто пологим узгір’ям, опинилися в маленькій долині. Незабаром вони помітили двох людей, що балакали у пітьмі.

— Іти далі, — спитав Франц, — чи, може, зачекати?

— Ходімо, ходімо! Пеппіно, либонь, попередив вартового.

І справді, один зі співрозмовників був Пеппіно, а другий — розбійником, що стояв на чатах.

Граф із Францом підійшли до них, і розбійник уклонився.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, — може, зволите піти за мною? Вхід до катакомб за два кроки звідціля.

— Добре, — сказав граф, — іди вперед.

Незабаром за кущами, поміж камінням, з’явився отвір, куди насилу могла пропхнутися людина.

Пеппіно перший проліз у ту шпарину, і вже за кілька кроків той лаз почав розширюватися. Тоді він зупинився, запалив смолоскипа й обернувся.

Граф перший промкнувся до тієї віддушини, Франц поліз за ним.

Дорога ішла під укіс і потроху ширшала, проте Франц із графом ще мусили йти нагинці й насилу могли б рухатися поруч. Отак пройшли вони ще кроків півтораста, а потім їх зупинив вигук: «Хто йде?».

І в світлі смолоскипа вони побачили, яка у темряві зблиснула цівка рушниці.

— Друг, — відказав Пеппіно.

Він пройшов уперед і сказав декілька слів чатовому, що, як і перший, уклонився і зробив нічним відвідувачам знак, щоб вони йшли далі.

Чатовий стояв на майданчику східців, яких було із дванадцять; Франц із графом спустилися ними в діл і опинилися немовби у гробівці. Звідси променями розбігалоcя п’ять відгалужень, а в камінних стінах ярусами були вирубані ніші на кшталт домовин. Вони зрозуміли, що нарешті опинилися в катакомбах.

У одне з тих відгалужень, що глибину його неможливо було вгадати, вдень просягало світло.

Граф поклав долоню Францові на плече.

— Хочете побачити розбійницький табір на відпочинку? — запитав він.

— Навіть дуже, — відказав Франц.

— То йдіть за мною... Пеппіно, погаси смолоскип.

Пеппіно послухався, і Франц із графом опинились у непроглядній пітьмі; тільки попереду, кроків за п’ятдесят від них, танцювали на стінах червонясті відблиски, що стали ще більш виразні, коли Пеппіно погасив смолоскип.

Вони мовчки попрямували вперед, причому граф упевнено провадив Франца, наче бачив у темряві як удень. Утім, і Франц дедалі краще розрізняв дорогу, що ближче підходили вони до миготливих пломінців, які служили їм провідними вогнями.

Перед ними постали три арки, з-поміж яких середульша була брамою.

Ті арки відокремлювали галерею, у якій перебували граф із Францом, від великої квадратної зали, оточеної нішами, що скидалися на ті, про які ми вже казали. Посеред зали височіли чотири камені, що колись були вівтарем, про що свідчив хрест, який їх увінчував.

Однісінька лампа на цоколі колони осявала слабеньким, хибким світлом чудернацьку картину, що постала перед очима відвідувачів, які перебували в пітьмі.

Спершись на цоколь, спиною до арок сидів