Читати книгу - "Жінка в пісках"

Повертаючись із кухні, раптом відчув твій запах. Напевне, його поширювала косметика на туалетному столику, що стояв у спальні коло дверей.

Зненацька мене занудило — так буває тоді, коли горло змащують йодом. Мабуть, це реакція п’явок, що вилізли наверх. Та хіба я, що вже одного разу грав головну роль у виставі масок, мав право судити про чужу косметику? Треба бути великодушним. Paз і назавжди мушу позбутися дитячого упередження до косметики та накладних кучериків. І тоді, наслідуючи метод лікування від огиди до гадюк, я вирішив зосередити всю свою увагу на психології косметики... Косметика... Виготовлення обличчя... Усе це, зрозуміло, заперечення справжнього обличчя... Сміливе зусилля, змінивши свій вигляд, хоч на крок наблизитися до іншої людини. А коли косметика приносить очікуваний ефект... Чи можуть жінки не відчувати тоді до неї ревнощів?.. Щось не помітно... І от що дивно. Як розуміти те, що найревнивіша жінка зовсім не реагує на іншу, яка перехопила її обличчя?.. Від убогості уяви чи від бажання самопожертви?.. А може, від надміру егоїзму та уяви, що не дозволяє їй відрізнити себе від іншої жінки?.. Всі ці міркування летіли мимо цілі й не могли вилікувати мене від огиди до косметики. (Тепер, звичайно, я думаю інакше. Тепер я продовжив би так. Жінки не ревнують до своєї косметики, мабуть, тому, що інстинктивно усвідомлюють, як упала вартість справжнього обличчя. Підсвідомо відчувають, що його цінність — пережиток епохи, коли спадкова власність забезпечувала суспільне становище. Чи це не означає, що вони набагато практичніші й розумніші за чоловіків, які з усієї сили чіпляються за авторитет справжнього обличчя? Але ті ж самі жінки накладають заборону на косметику, коли йдеться про дітей. Отже, щось їх непокоїть? Та все одно відповідальність за це, напевно, треба шукати не стільки в невпевненості жінок, як у консерватизмі початкової шкільної освіти. Якщо з першого класу прищеплювати думку про користь косметики, то, природно, і чоловіки зможуть покірно її прийняти... Та годі про це. Бо хоч би скільки пояснень я наводив, вони все одно здаватимуться бравадою спійманого злочинця. Ясно одне: і маска не може вилікувати мене від підсвідомої огиди до косметики).

Щоб відвернути увагу від цих думок, я ввімкнув телевізора. Як одна біда йде, то за собою другу веде — показували зарубіжну хроніку, повідомляючи про бунт американських негрів. Об’єктив кінокамери зупинився на бідолашному негрові у порваній сорочці, якого тягли білі поліцейські, а диктор діловито сповіщав:

«Расові заворушення в Нью-Йорку, з тривогою очікувані напередодні довгого чорного літа, привели до передбачених компетентними органами наслідків. Вулиці Гарлема заполонило понад п’ятсот поліцейських, негрів і білих. Вжито запобіжних заходів, як після літа 1943 року. В багатьох церквах одночасно із недільною відправою відбуваються мітинги протесту. І поліцейські, і негритянське населення дивляться одні на одних з презирством і недовірою...»

Мене охопило нестерпне відчуття болю й смутку, ніби в зубах застряла гостра риб’яча кістка. Звичайно, я не маю майже нічого спільного з неграми, якщо не рахувати того, що ми — об’єкти дискримінації. У негра є опора — товариші, а я — один як палець. Якщо негритянська проблема може стати серйозною соціальною проблемою, то моя не вийде ні на крок за особисті рамки. Але, спостерігаючи сцени того заворушення, я мимоволі відчув, як мені перехопило дух, бо я уявив себе серед багатьох тисяч таких, як я, чоловіків і жінок, які втратили обличчя. Цікаво, чи станемо й ми проти упередження так само рішуче, як негри? Ні, це неможливо. Скоріше, роздратовані власного потворністю, поб’ємося між собою або, в кращому випадку, порозбігаємось хто куди, щоб не стовбичити один перед одним... І це ще я витерпів би. Але мене, здається, причарували ті заворушення. Без усякої потреби, з найменшого приводу юрби нас, чудовиськ, кинуться в атаку на обличчя звичайних людей. З ненависті? Чи з корисливим наміром знищити нормальне обличчя й поповнити свої ряди хоча б однією людиною? В обох випадках привід був вагомий, та понад усе я палав бажанням загубитися в бурі заворушення, як простий солдат. Адже саме йому гарантується повна анонімність. І без обличчя він може безперешкодно виконати свій обов’язок, таким чином надавши змісту своєму існуванню. Хоч як це дивно, але саме загін безликих солдатів — ідеальна військова частина. Ідеальна військова частина, яка, не здригнувшись, кинеться руйнувати заради руйнування.

Можливо, у фантазії так воно і сталося б. А от у дійсності я все ж був один-однісінький. Людина, яка не вбила й пташини, хоча в кишені тримала пневматичного пістолета. З огидою вимкнувши телевізора, я оглянувся на годинника — відведена тобі одна година вже минула.

Я почав хвилюватися. Прислухався до кожного звуку, щохвилини позирав на годинника — почувався нестерпно стривоженим, як під час повені, коли невблаганно прибуває вода... О, йде!.. Та ні, загавкав сусідський пес, напевно, хтось чужий. А зараз?.. Знову не ти... В тебе хода не така важка й лунка. Незабаром під’їхала автомашина, хряснули дверцята, але, на жаль, з провулка за будинком. Я чимраз більше непокоївся. Власне, що сталося? Невже щось несподіване? Може, потрапила в аварію або який-небудь розпусник напав?.. Коли так, то принаймні могла б подзвонити... Навіть ти, така охоча до розпусти... Е, ні, є речі, над якими не можна насміхатись... Той наш досвід укритий такою тонкою, чутливою шкірою, що її не можна торкатися словами...

Якщо вже я так переживаю, то чи не краще піти тобі назустріч? Е, ні, не слід спішити, бо все скінчиться тим, що розминемось. Навіть якщо ти вже прочитала, то, щоб зібратися з думками і приготувати відповідь, витратила багато часу. А крім того, я доручив тобі поховати маску. Зошити залишиш собі як речові докази, а маску і гудзика, щоб повністю стерти сліди того кошмарного сну, захочеш розірвати, розбити на дрібні шматочки — і це тебе затримає довше, ніж я сподівався. Так чи інакше,