Читати книгу - "Жінка в пісках"

Не вгадав. Спробую ще раз від самого початку. Ще п’ять хвилин... Ще чотири... Ще три... Ще дві... Одна... Поки я без упину так повторював, настала дев’ята година, потім десята і нарешті стрілка наблизилася до одинадцятої. Від сильного напруження мої нерви перетворились на стальні трубки, що дзвеніли, резонуючи в лад із далеким величним шумом. Я пошепки запитував себе. Що ж могло статися?.. Куди пішла, як не додому?.. Але відповіді не було. І цілком природно... Її не могло бути... Якщо ти правильно зрозуміла мої записки...

Зненацька я почав голосно лаятися. Лаючись, квапливо обмотав обличчя бинтами і, хряснувши дверима, вибіг надвір. Чого я барився? Треба було швидше вирушати! Мабуть, уже пізно! Пізно? Що пізно? Я сам як слід не розумів, навіщо це говорив, але передчуття було похмурим, сповненим гарячою атмосферою нещастя, ніби мене кинули в горло чудовиську.

...І те передчуття справдилося. Було близько дванадцятої години, коли я підійшов до пансіону. Світло в кімнаті не горіло, не було й людської тіні. Люто проклинаючи свою самовпевненість, з якою чекав до такої пізньої години, я піднявся сходами запасного виходу й нетерпляче відчинив двері. Серце голосно калатало, неначе билося об тонкий парафіновий папір. Пересвідчившись, що в кімнаті тихо, я ввімкнув світло. Тебе не було. Твого трупа теж. Кімната нітрохи не змінилася, відколи я вийшов з неї. На столі акуратно лежали три зошити, а зверху на них, притиснута чорнильницею, і записка, в якій я просив, щоб ти починала читати з першої сторінки першого зошита... Може, ти взагалі не була в цій кімнаті?.. Я дедалі менше розумів, що сталося... Хоча мені було б легше, якби ти зникла, не прочитавши записок, ніж навпаки, та факт залишається фактом — нещастя не пройшло мимо. Я зазирнув у шафу. Не було видно ніяких ознак, що ти торкалася маски або гудзика.

Але стривай... запах... безперечно, твій, змішаний із духом плісняви й пороху. Отже, ти все-таки сюди заходила. Але те, що навіть записка лежить на старому місці, показує: ти знехтувала зошитами... Чого ж тоді ти сюди заходила?

Я ненароком глянув на записку й здригнувся. Папір був той самий, а от почерк — інший. Це був лист мені, написаний на звороті моєї записки. Очевидно, ти втекла, прочитавши зошити. Виходить, сталося найгірше з того, чого я сподівався.

Ні, не треба так легко вживати слово «найгірше». Зміст листа перевищив усі мої припущення, зовсім приголомшив мене. Страх, розгублення, біль, страждання, тривога — все це не витримує ніякого порівняння з тим, що я зазнав. Яку загадковому малюнку, коли один штрих перетворює блоху на слона, всі мої спроби перетворилися на щось зовсім протилежне до задуманого. Рішучість маски... Її думки... боротьба зі справжнім обличчям... Усі бажання, яких я мав намір досягти з допомогою цих нотаток, перетворилися на фарс. Який жах! Хто уявив би собі, що можна так самого себе висміяти і виставити на глум?..

Біля гумових чобіт у шафі лежали останки не маски, а твої. Про твій маскарад знала не тільки дівчинка з йо-йо. І я все розгадала тієї ж хвилини, коли ти гордовито сповістив про збурення магнітного поля. Як я це розгадала — не питай, не ображай мене більше. Звичайно, я зніяковіла, розгубилась, сторопіла. Тільки подумати, така нерішуча людина, як ти, спромоглася на неймовірно відважний вчинок! Зустрівшися з такою самовпевненістю, я подумала: в мене галюцинація. І ти напевне знав, що я тебе розпізнала. Знав, та все одно заохочував, щоб ми не переривали цього спектаклю. Спочатку я боялась, але відразу опанувала себе й подумала, що стараєшся заради мене. І тоді мені почало здаватися, що ти все робиш трохи сором’язливо, делікатно, ніжно, наче запрошуєш до танцю. До того ж коли я побачила, що ти намагаєшся бути серйозним і вдаєш, ніби тебе ошукали, моє серце сповнилося такою вдячністю, що мені захотілося слухняно йти за тобою.

Але ж ти весь час помилявся. Ти пишеш, що я тебе відштовхнула. Це неправда. Хіба не ти сам себе відштовхнув? Здається, я розумію той душевний стан, коли хочеться себе відштовхнути. Якщо вже з тобою таке сталося, то я майже змирилася з тим, що треба розділити твої муки. Ось чому я зраділа твоїй масці. Я думала: любов — це гра, коли закохані зривають одне з одного маску, а тому для любимої людини слід постаратись і надіти маску. Бо як не буде маски, не буде радості від її зривання. Ти мене розумієш?

Напевне, розумієш. Хіба ти до останньої хвилини не сумнівався, що справжнє обличчя — маска, а маска — справжнє обличчя? Кожен, кого спокушають, піддається спокусі, чудово це усвідомлюючи.

Однак маска вже не повернеться. Спочатку з допомогою маски ти начебто хотів воскресити себе, але якось непомітно почав розглядати її як плащ-невидимку для втечі від себе. Тому вона стала ніби другим твоїм справжнім обличчям. Нарешті ти показав своє справжнє обличчя. Не маску, а себе самого. Лише тоді, коли ти не приховуєш від іншого, що маска це маска, варто її надівати. Скажімо, ненависну тобі косметику ніяка жінка не силкується приховати. Загалом, поганою була не маска, а ти погано знав, як з нею обходитись. Доказ? Хоча ти й надів маску, нічого не зумів зробити — ні доброго, ні поганого. Тільки вештався по місту, а згодом написав зізнання, довжелезне, як гадюка, що схопила себе за хвоста. Хоч би яким було обличчя — опаленим чи ні, прикритим маскою чи ні,— ти залишишся незмінним. Ти не зможеш прикликати маску назад. А коли так, то чи слід мені повертатися?

Які ж страшні твої зізнання. Враження було таке, ніби мене, цілком здорову, силоміць тягнуть на операційний стіл і краять на шматки сотнями хитромудрих скельпелів і ножиць невідомого призначення. Будь ласка, ще раз перечитай свої записки під