Читати книгу - "Жінка в пісках"

перед смертю вони затуляли обличчя рукавом кімоно. Силкуючись розгадати твій задум, я довго міркував про жінок, що ховали своє обличчя, і раптом переді мною, приголомшеним, розгорнулися, немов картина-сувій, часи, коли не існувало облич. Отже, в давнину обличчя не виставляли напоказ, і тільки цивілізація, кинувши на нього яскраве світло, вперше зробила його осердям людини?.. Якщо припустити, що обличчя не було, а його створили, то і я, збираючись виготовити маску, насправді виготовив не її, а своє справжнє обличчя. А те, що я вважав справжнім обличчям, виявилося маскою... Та зрештою, тепер це вже не має значення... Тим паче, що маска начебто збирається зі мною ладити, тому на цьому, мабуть, треба закінчувати... Лише потім хотілося б почути і твоє зізнання... Не знаю, куди в майбутньому нас усе це заведе, але, гадаю, ми ще маємо про що поговорити.

Учора для нашої останньої зустрічі я передав тобі план, як знайти дорогу до мого сховища. Домовлений час наближається. Чи не пропустив я чогось? Байдуже, все одно ніколи писати. Маска сумувала за тим, що довелось розлучатися з тобою. Той гудзик належить їй, тож поховаймо їх разом.

Отже, ти вже все прочитала. Я б хотів, щоб ти відчинила шафу — ключ лежить під попільницею в узголів’ї. Прямо перед собою ти побачиш гумові чоботи, ліворуч — труп маски і гудзик. Роби з ними, що хочеш. До твого приходу я вже буду вдома. Сподіваюсь, що ти повернешся із звичним виразом обличчя, ніби нічого й не сталося...

Записки для себе, зроблені на останніх сторінках сірого зошита

...Я все чекав... Чекав покірно, мов прибитий до землі взимку ячмінний паросток, який прислухається, коли дадуть знак, що можна підняти голову...

Уявляючи собі, як ти читаєш ці зошити в моєму сховищі, що ніби вродилося із старечим обличчям, я перетворився у первісне чудовисько з одним-єдиним нервом і витав у безбарвних пустопорожніх сподіваннях...

Та от дивина — в думці спливала тільки твоя постать, а на слід, який нотатки залишають у твоїй душі, я чомусь не міг натрапити. Більше того, їхній зміст, який я мав би знати напам’ять від слова до слова, бо прочитав не один раз, розпливався, наче краєвид за брудною шибкою,— і я не міг розгледіти навіть нитки, завдяки якій ожили б спогади. Моє серце було холодне й просолене, ніби висушена каракатиця. Може, тому, що я на все махнув рукою — хоч би скільки метушився, а нічого не зміниш. До речі, таке ж душевне спустошення я часто відчував, коли насилу доводив до кінця серію дослідів. І чим важливішим був дослід, тим глибшим було спустошення.

Внаслідок цієї ризикованої гри я опинився в залежному від тебе душевному стані — мовляв, нехай випадає будь-яка кісточка. Звісно, я добре розумів, що розкриття справжньої суті маски боляче тебе вразить і принизить, але ж і ти своєю зрадою завдала мені удару, отже, виходить — ми з тобою поквиталися, нічия. Проте я не дивився на тебе зверхньо і, хоч би яким було твоє ставлення до цих записок, зовсім не збирався дорікати тобі за це. Хоча з появою маски становище погіршилось і наші стосунки ніби вмерзли в кригу, я повністю готовий сприйняти будь-яку твою реакцію на записки,— все-таки буде хоч якесь вирішення.

Ні, назвати це вирішенням не можна, хіба що сяким-таким виходом із скрутного становища. Гірке каяття, досада, відчуття поразки, прокляття, самоприниження... Я згорнув докупи всі погані думки, які охопили мене, і полегшено зітхнув, ніби здійснив велику справу більш-менш добре. Звичайно, я прагнув зробити все якнайкраще, але те, що навіть у ліжку я не зірвав маски, а вдався по допомогу до цих записок, означало: я підняв білий прапор. Хоч би який був наслідок, це все-таки краще, ніж ненормальний любовний трикутник — самоотруєння ревнощами, що розросталися, наче ракові клітини.

Якщо вдуматись, то я зібрав певний урожай. І хоча з першого погляду може здатися, що я марно старався і залишився ні з чим, однаково набутий досвід не зник безслідно. В усякому разі, я переконався, що справжнє обличчя — це лише недосконала маска. Чим не великий здобуток? Може, в мене забагато оптимізму, але усвідомлення цього перетворилось для мене в могутню силу, і я навіть у вічній кризі знайду життя і вдруге не борсатимусь, як навіжений... Та про це краще подумати пізніше, коли ти повернешся з умовами капітуляції в руках. Так чи інакше, а зараз нічого не залишається, як чекати...

Наче лялька-маріонетка з перерізаними нитками, я безсило звалився на підлогу, і мені хотілося тільки одного — якнайменше опиратися плину часу. Світлий прямокутник неба, вирізаний віконною рамою і краєм даху сусіднього будинку, здавався в’язничною стіною. Я прикипів до нього очима і намагався переконати себе в цьому. До тодішнього мого настрою дуже підходила думка, що не тільки я ув’язнений, а весь світ — величезна в’язниця. Я давав волю уяві і робив висновок, що кожна людина відчайдушно силкується втекти з цього світу. Однак справжнє обличчя, ставши зайвим, як хвіст людині, несподівано обертається кайданами, і нікому не щастить вирватись... Я — інша річ... Тільки мені, хай навіть на коротку мить, вдалося побувати по той бік стіни... І хоча я, не витримавши тамтешньої густої атмосфери, відразу повернувся, все-таки скуштував того життя... Поки існування тієї стіни залишається незаперечним, справжнє обличчя — недосконала копія маски — не вселяє ніякого почуття власної вищості... Думаю, що, вислухавши моє зізнання, ти не зможеш заперечити принаймні проти цього...

Та як тільки бетонна стіна, що затуляла небо, почала бліднути й розчинятись у темряві, мене охопило роздратування — мовляв, чого це я не можу не звертати уваги на те, що час безжально збігає? Цікаво, до якого місця ти прочитала? Неважко вирахувати, якщо знати, скільки в середньому сторінок можна прочитати за годину. Припустімо, за хвилину одну сторінку, отже, шістдесят сторінок... Відтоді минуло чотири години двадцять хвилин, отже, незабаром скінчиш. Та, мабуть, іноді ти на чомусь спотикалась і мимоволі перечитувала деякі місця. Інколи ти мусила себе переборювати, стиснувши