Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Я думала, що назавжди залишуся в того негідника! — сказала вона потім, коли ми вже приземлилися, трохи не дотягнувши через нестачу палива до Камишина.

— Він ображав тебе?

— Я не хочу про це говорити. Але я дуже радію, що він помер!

У Камишині ми залишилися з Анютою, а Поліна поїхала забирати гроші з лісу. Привезла і Самсонова. Той розповів, що Харламові бандити почали грабувати спорожнілий центр міста. Проти них кинули місцевий піхотний полк, який готували для відправки на фронт. Бандити чинили шалений опір, і невідомо, чим би все закінчилося, якби снаряд не поцілив прямо у Митрофана Сковороднікова, розірвавши його на шматки. Після загибелі ватажка бандити почали тікати, і їх майже всіх перебили або схопили.

— І знаєте що, Іване Карповичу? Командир полку доповів Петрограду, що самотужки вирішив навести порядок і атакувати розбійницьке лігво. Це він послав аероплан із вибухівкою та снайпером, щоб убити ватажка і виманити бандитів. Тепер той полковник герой! Про нього в газетах напишуть і орден йому дадуть! А це ж ви все зробили! Хіба справедливо?

— Я за славою не женуся, — заспокоїв Василя Петровича. — Не говорять про мене — і добре. А правду я коли-небудь напишу, і знатимуть люди. Поки що поділімо те, що є.

Ми сіли за стіл. Поліна, Анюта, Самсонов і я. Поставив на стіл валізи. Одну — яку Поліна привезла з лісу, другу — з маєтку Харлама.

— Кожен брав участь і має право на частку. Пропоную на чотирьох усе і поділити. Це буде справедливо.

Я висипав на стіл гори купюр.

— Іване Карповичу, ви ж мене врятували! Я перед вами в боргу, це я платити мушу, а не гроші від вас брати! — сказала Анюта.

— І мені стільки грошви не треба. Я — стара людина, для чого мені? — сказав Самсонов.

— Я свою частку візьму. Четверту частку. А все інше, Іване Карповичу, ваше. Ви заслужили, тут і сумнівів немає, — сказала Поліна.

— Господи, я вже думав, що остаточно подуріли люди. За гроші вбивати готові. А тут відмовляються. Значить, не всі подуріли. — Я аж зітхнув з полегшенням.

Я запропонував, як краще поділити, й роз’їхалися. Князівна поспішала чоловіка з тюрми викупляти, в неї тепер було достатньо грошей. Самсонов погодився поїхати до мене на хутір і приглядати за ним, поки я не повернуся. Ми з Анютою вирушили в бік Одеси. І я дуже сподівався, що тепер ніщо мені вже не завадить відбути в омріяну подорож до доньки.

  вагітна, Іване Карповичу, — сказала Анюта.

Ми їхали потягом до Одеси, в окремому купе. Я дозволив собі трохи випити по царицинських трудах. Що там із нею робили, не розпитував. Балакали аби про що, я думав про Моніку, Анюта про щось своє. А потім оце сказала, дивилася на мене.

— Я б привітав, але ви, здається, чомусь не раді. Це через контракт Кріка? Я думаю, що зможу переконати Бенціона Менделевича відмовитися від нього.

— Ні, я сумна не через той контракт. Я сумна через сумніви щодо того, хто батько.

— Сумніви?

— Так. Харлам спав зі мною. Це не було ґвалтуванням. Ну, точніше, було, бо я його боялася. І цей страх паралізував мене. Я бачила, що він робить із людьми, я дуже, дуже його боялася. Я ніколи в житті так не боялася.

— То дитина від нього?

— Іще піаніст. Талановитий. Міг мати блискуче майбутнє, але Харлам викрав його. Для всіх, хто потрапляв у маєток, життя закінчувалося. Живими звідти не виходили. Було кілька спроб втечі, але втікачів завжди ловили й робили з ними страшні речі на очах у інших. Деякі музики стали накладати на себе руки. Неможливо жити у вічному страху і без жодної надії на волю. Людина не може цього витримати. Тоді Харлам поділив увесь оркестр на трійки. Якщо хтось із трійки накладав на себе руки, двох інших катували. Всі почали слідкувати один за одним. Доносити, що хтось збирається полізти в зашморг. Іване Карповичу, це було пекло. Справжнє пекло. — Вона затремтіла.

— Анюто, пекло залишилося позаду. Я знаю, це непросто, але залиште його в минулому. У вас тепер є дитина. Ось що важливо.

— Іване Карповичу, я не знаю, хто батько! Точніше, знаю. Ну, здогадуюся. Я б хотіла, щоб це був той піаніст, Арнольд. Він був дуже талановитий і ніжний. І він єдиний, хто не боявся Харлама. Всі інші боялися навіть дивитися на мене. Страх убиває чоловічу силу, перетворює чоловіка на євнуха. А ось Арнольд не боявся. Не боявся говорити зі мною, навіть бути зі мною не боявся. І за це його вбили. — Вона заплакала.

— Ну він же міг бути батьком?

— Міг. Але навряд чи. Ми були з ним лише раз. А з тим негідником, із