Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— І що? Головне — що ви завагітніли. Ви ж мріяли про це. І ось це сталося. Бог забирає, і бог дає.

— Я не хочу народити харламівського виблядка, — тихо сказала вона.

— Що?

— Я назавжди запам’ятала його погляд убивці. І я не хочу побачити цей погляд у власної дитини. Я позбавлюся її.

— Це гріх, — тихо сказав я.

— Гріх — народжувати вбивць.

— Ніхто не народжується вбивцею! Анюто, в мене така робота, я стикався з найбільшими мерзотниками світу цього. Я бачив найбрудніших покидьків людства. Я знаю, про що кажу. Так-от, ніхто не народжується вбивцею чи мерзотником. Ніхто, чуєте! Дитина народжується безневинним янголом. Убивцею чи ще кимось вона робиться згодом. Її роблять. Батьки, товариші, люди, які оточують.

— То Харлам ні в чому не винен? Його зробили таким кривавим чудовиськом, яким він став?

— Коли він народився, він не був чудовиськом. І батько його не був, і дитина його не буде. Анюто, повірте мені, злочинність не передається кров’ю.

— Тоді звідки беруться злодії? Звідки беруться вбивці і кати?

— З відсутності любові.

— Іване Карповичу, ви говорите, наче провінційний піп!

— Я говорю так, як думаю, Анюто. Діти за батьків не відповідають. І дивитиметься на вас дитина, а не батько.

— У злих собак народжуються злі собачата! Якщо батько був убивцею, то й дитина буде!

— Маячня, Анюто! Мій батько був негідником. Мерзотником. Він мав гроші та зв’язки, купував собі молоденьких дівчат, а потім кидав їх напризволяще. Знаєте, як живеться на селі дівчині, яка приносить у подолі дитину? Знаєте, що їй доводиться витерпіти? Мій батько знав. Але йому було начхати. Він робив те, що хотів, і ні про що інше не думав. Я теж мусив бути таким, чи ні? Я не янгол, Анюто, я людей убивав. Багато крові на моїх руках, але ніхто не дорікне мені, що я ображав слабких чи робив боляче безсилим. Я не став таким, як мій батько. І я не вважаю того чоловіка моїм батьком. Буває так, що у дитини немає батька. От у мене не було. Я виріс таким, як є, і на мені не лежала чужа печать, мене не штовхала чиясь кров!

— Ви просто дуже добрий, Іване Карповичу. Занадто добрий. У теперішні часи так не можна. Добрим тут не місце.

— Добрим завжди є місце.

— Ви просто не бачили того Харлама, ви...

— Анюто, повірте, я бачив дещо страшніше. У це важко повірити, але бачив. Та я залишив його в минулому. Не треба носити з собою страх і ненависть. Беріть із собою доброту і любов. Так краще.

— Іване Карповичу, ви як дитина!

— Я трохи пожив і дещо бачив. Кажу, як є. Кажу щиро. А вже вам вирішувати, дослухатися до моїх слів чи ні.

Ми трохи помовчали.

— У мене контракт, який забороняє народжувати, — нарешті сказала Анюта.

— Думаю, з контрактом я допоможу.

— Пан Бенціон не любить втрачати гроші.

— Крік заробить на цьому.

— Як?

— Я знаю як, за це не хвилюйтеся.

— Але... — Анюта затнулася, думала. — Розумієте, я не хочу залишати сцену.

— Розумію. Так само розумію, що виносити і народити важко. Але повірте, коли у вас буде дитина, все зміниться. Ви ж хотіли її. Не вигадуйте дурниць і не поспішайте. Подумайте, прислухайтеся до свого серця.

— Я боюся, що не любитиму дитину. Через батька, через те, що доведеться покинути сцену.

— Анюто, тієї миті, коли ви візьмете свою дитину на руки, ви полюбите її раз і назавжди. Так сталося зі мною, і так стається з усіма. Ви забудете про все, у вас буде тільки любов. Це я кажу, бо знаю. Я сам тримав дитину на руках. Нічого кращого бути не може. Я не люблю давати поради тим, хто про це не просить. Але вам, Анюто, я пораду дам. Виносіть, народіть і любіть.

Я підвівся.

— Піду подихаю свіжим повітрям.

Вийшов у тамбур. Не любив когось учити, бо був людиною простою, але бачив, що Анюта може помилитися, і хотів допомогти їй. Чесно хотів. І випити хотілося. Оці події в Царицині були занадто криваві. Як і ті, в Одесі. І в Єлисаветграді не кращі. Усюди кров, трупи, вбивства, люди-звірі. От як це мені було зображати? Мене ж видавці просили писати про щось смішне, легке, наче бульбашки шампанського. А тут густа кров, що швидко чорніла. Ні про що тут було писати. Вигадувати я не любив і не міг. Як можна вигадувати? Коли історії немає, звідкіля їй узятися? Граф Осика-Маєвський — той вигадував залюбки. Останнє, що я про нього чув, — потрапив він до шпиталю після поранення на фронті. Там здибався з якимись диваками, що проповідували голодування як спосіб вдосконалення, і втік, перетворившись на дезертира. Тепер десь переховувався. За чутками — в маєтку якогось дивного пана за Сеймом. Мені не писав.

Я ще