Читати книгу - "Жінка в пісках"

На стежці коло запасного виходу хтось до мене озвався. Дочка управителя. Вимагала йо-йо. В першу мить я хотів відповісти, а потім з переляку мало не кинувся тікати. Обіцяв дівчинці іграшку не я, а маска. Ледве стримуючись, розгублений, я тільки жестами зумів показати, що не розумію, про що йдеться,— нічого іншого не залишилось. Вийти із скрутного становища можна було лише так: дати їй зрозуміти, що вона переплутала мене з кимось іншим. А може, вона наївно думала, що оскільки «маска» й «бинти» — брати, то обіцянка одного автоматично поширюється на другого?.. Та ні, такий оптимістичний висновок був цілком розбитий наступними її словами:

— Не бійтеся!.. Ми ж граємо в таємницю...

Невже на самому початку розкусила? Яким чином? Де я дав маху? Може, крізь замкову щілину підглянула, як я надівав маску?

Але дівчинка крутила головою і тільки повторювала, що не розуміє, чому я вдаю, ніби не розумію. Невже маска не здатна обдурити навіть очі недорозвинутої дівчинки?.. Е, ні, скоріше тому, що дівчинка розумово відстала, вона змогла побачити мене наскрізь. Так само, як масці не вдається ошукати собаку. Цілісна інтуїція дитини часто виявляється гострішою за аналітичний погляд дорослого. Але ж звідки взялася така вада в маски, яка зуміла затуманити очі навіть тобі, близькій людині?

Е, ні, значення цього досвіду не таке просте, як пошуки алібі. Несподівано я помітив бездонну глибину цієї «цілісної інтуїції» і вже не міг погамувати тремтіння, що поступово наростало. Та ж таки інтуїція підказувала, що весь мій досвід, накопичений за цілий рік, може розсипатися на порох від одного удару... Сама подумай, хіба це не означає, що дівчинка не опинилася в полоні зовнішнього вигляду, а побачила мою суть? Напевне, вся моя поведінка в очах дівчинки була надзвичайно сміховинною.

Нараз жагучість маски і злість на п’явок здалися мені нестерпно беззмістовними, а трикутник, обертаючись зі скрипом, мов карусель, у якій вимкнули мотора, почав помалу зупинятися...

Залишивши дівчинку перед дверима, я виніс йо-йо. Вона ще раз тихо прошепотіла: «Ми ж граємо в таємницю»,— а потім по-дитячому, не в змозі приховати усмішки в кутиках рота, намотала на палець нитку й побігла вниз. Без ніякої причини на моїх очах виступили сльози. Я вмився, витер мазь, потім змастив обличчя клейкою сумішшю і надів маску, але дона чомусь не прилягла щільно до обличчя. Байдуже... Я був сумний, як поверхня тихого озера під захмареним небом, проте з незмінною впевненістю нагадував собі, що треба повірити дитячим очам. Кожен, хто по-справжньому хоче спілкуватися з іншими людьми, має тільки один вихід — спершу повернутися до тієї самої інтуїції.

Того вечора, після другого побачення з тобою, я нарешті вирішив почати ці записки.

В найбільш хвилюючу мить нашої інтимної близькості я мало не зірвав із себе маски. Нестерпно було дивитись, як ти, без ніякого сумніву, піддалася масці, котру розгадала навіть дочка управителя. А крім того, я просто втомився. Маска вже перестала бути засобом, який міг повернути тебе, а перетворювалась у приховану кінокамеру, яка допомагала мені впевнитись у твоїй зраді. Я виготовив маску, щоб відродитись, але вона раз у раз виривалася з моїх рук, то втікаючи від мене, то сердячись, що я стою в неї на дорозі. І лише ти, опинившись між нами, залишилась незачепленою. Що сталося б, якби я нічого не міняв у такому становищі? При будь-якій нагоді «я» намагався б маску вбити, а «маска», залишаючись маскою, всіма засобами стримувала б мене від помсти. Наприклад, відкинула б план твого знищення...

Кінець кінцем, щоб не погіршувати становища, мені нічого не залишалось, як ліквідувати цей трикутник за тристоронньою згодою, з твоєю участю. Ось чому я розпочав писати ці нотатки... Спочатку маска зневажливо поставилась до мого рішення, але не могла нічого вдіяти, і стала мовчки насміхатися з мене. Відтоді минуло місяців зо два. За той час ми зустрічалися з тобою разів із десять, і щоразу мою душу краяла думка про недалеку розлуку. Ні, це не пусті слова, мою душу справді краяла така думка. Я впадав у відчай і якось мало не кинув цих нотаток. Ждав чуда — такого, як у казці,— що от прокинуся одного ранку і побачу, як маска щільно прилягла до обличчя і стала справжнім обличчям. Я навіть пробував спати в масці. Однак чуда не ставалося. Нічого не залишалось, як писати далі.

У ті дні мене найбільше підбадьорювало те, як дівчинка грається йо-йо під сходами запасного виходу, подалі від людських очей. Ця дівчинка, обтяжена таким великим нещастям, що навіть не може його усвідомити, певне, набагато щасливіша за людей, не обділених долею, які страждають від кожної своєї невдачі. Можливо, це був інстинкт — вона не боялася що-небудь втрачати. І я, подібно до тої дівчинки, хотів би пережити свої втрати.

Зовсім випадково у сьогоднішній газеті я натрапив на фотографію дивовижної маски. Очевидно, маски якогось дикого племені. Сліди на ній, ніби витиснуті мотузкою, утворювали геометричний малюнок, схожий на стоногу ніс, звиваючись посередині обличчя, вискакував аж на лоб, з підборіддя безладно звисали якісь незрозумілі торочки. Друк був невиразний, але я, мов зачарований, не міг відірвати від фотографії погляду. І тоді, накладаючись на фотографію, перед моїм зором виплило татуйоване обличчя дикуна, виплили вкриті чадрою обличчя арабських жінок, а потім я згадав почуту від когось розповідь, начебто жінки з «Повісті про Гендзі»[14] вважали, що відкрити перед незнайомим обличчя — це однаково, що відкрити сором. Те не від когось почув, а саме від тебе. Почула маска під час однієї нашої таємної зустрічі. Власне, навіщо ти заводила таку розмову? Ті жінки нібито були переконані, що чоловікові можна показувати тільки волосся, і навіть